Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Усе, чого він бажає, — це відьма. — Кіт торкнувся своєї шиї, мріючи, щоб Метью, а не його сестра, пив у нього кров. — Я хочу, щоб вона померла.

— І я теж цього хочу, — сказала Луїза, повернувши до мене свої бездонні чорні очі. — Тоді давай за неї позмагаємося. Хто з нас переможе, той і робитиме з нею все, що забажається. Нехай спокутує свою провину перед моїм братом. Ти згоден зі мною, мій милий хлопчику?

Тепер, коли Луїза напилася Кітової крові, «зарядженої» наркотиком, вони обоє стали як очманілі. Я було впала в паніку, але враз пригадала настанову Філіпа, яку він дав мені в Сеп-Турі.

«Думай. І старайся не загинути».

А потім я пригадала про мою дитинку — і панічний страх знову повернувся.

Кіт кивнув.

— Я зроблю що завгодно, щоб повернути собі прихильність Метью.

— Я й не сумнівалася, — посміхнулася Луїза і знову пристрасно поцілувала Кіта. — Ну що, виберемо наші кольори?

35

-Ти робиш страшну помилку, Луїзо, — застерегла я, намагаючись вивільнитися з пут. Вони з Кітом відірвали від палі безформне опудало і замість нього прив’язали мене. Кіт зав’язав мені очі стрічкою темно-синього шовку, яку він зняв з вістря одного залишеного списа, щоб я не змогла заворожити їх своїм поглядом. Обоє стояли неподалік, сперечаючись, кому кидати сріблясто-чорного списа, а кому — золотисто-зеленого.

— Можеш знайти Метью у королеви, і він тобі все пояснить, — сказала я, намагаючись надати своєму голосу врівноваженості й спокою, але він все одно тремтів. Колись Метью у сучасному Оксфорді розказував мені про свою сестру, сидячи біля каміна у Старій Хижці. І описав її як лиху, несамовиту, але дуже красиву.

— Ти ще й насмілюєшся його ім’я вимовляти? — скипів люттю Кіт.

— Іще одне твоє слово, відьмо, і я таки дозволю Крістоферу виколоти тобі очі й відрізати язика, — злісно кинула Луїза, і мені не треба було бачити її очей, щоб переконатися: опіум та жага крові — не найкраща комбінація. Гострий перстень Ізабо чиркнув мене по щоці, і з неї потекла кров. Зриваючи його з мене, Луїза зламала мені палець, а тепер начепила його собі.

— Я — дружина Метью, його пара. Ти уявляєш собі його реакцію, коли він дізнається, що ти накоїла?

— Ти — потвора, тварина. Якщо я виграю у Кіта парі, то зірву з тебе, як ганчірку, твою фальшиву людську подобу і викрию те, що під нею ховається. — Слова Луїзи отрутою просочилися у мої вуха. — А коли Метью побачить, хто ти насправді така, він розділить із нами радість від твоєї смерті.

Коли їхня розмова стихла на відстані, я ніяк не могла знати, куди вони пішли і з якого боку повернуться. Я залишилася абсолютно одна.

«Думай. Старайся не загинути».

Щось затріпотіло у мене в грудях. Але то була не паніка. То був мій вогнедишний дракон. Я — не сама. І я — відьма. Мені не потрібно було зору, щоб бачити світ довкола мене.

«Що ви бачите?», — звернулася я до землі та повітря.

Але замість них мені відповіла моя дракониха. Вона защебетала, забелькотіла і затріпотіла крильцями у мене в животі та грудях, оцінюючи ситуацію.

«Де вони?» — спитала я.

Моє третє око широко розкрилося, розгорнувши переді мною блискучі кольори пізньої весни у всій їхній зелено-блакитній красі. Одна темніша зелена стрічка переплелася з білою, а до них пристало щось чорне. Я простежила це плетиво аж до Луїзи, яка намагалася сісти верхи на знервованого коня. Він не хотів стояти спокійно, щоб на нього вибралася вампірка, і увесь час ухилявся. Луїза вкусила його в шию, від чого тварина завмерла, наче вкопана, але страху від цього в неї не поменшало.

Я простежила за іще одним джгутом зі стрічок, цього разу темно-червоних та білих, гадаючи, що вони приведуть до Метью. Але натомість побачила запаморочливе плетиво обрисів та кольорів — то я хитнулася й почала падати. Я падала, допоки не опинилася на якійсь холодній подушці. «Сніг». Я увібрала повні легені холодного зимового повітря.

Я вже не стояла травневого надвечір’я, прив’язана до палі побіля Гринвічського палацу. Мені було чотири чи п’ять років. Я лежала на спині у маленькому подвір’ї за нашим будинком у Кембриджі.

І я все пригадала.

Якось ми з батьком гралися після сильного снігопаду. На мені були червоно-білі рукавички. Ми зображали янголів, вимахуючи руками вгору-вниз. Мені було страшенно цікаво спостерігати за тим, як білі крильця, коли рухати руками достатньо швидко, набували рудувато-червоного відтінку.

— Схоже на дракона з вогняними крилами, — прошепотіла я таткові.

Його руки враз завмерли.

— А коли ти побачила дракона, Діано? — спитав він серйозним голосом.

Я вже навчилася відчувати різницю між таким тоном та звичайним, добродушно-іронічним. Цей тон вимагав відповіді і, до того ж, правдивої.

— Багато разів, здебільшого вночі. — Мої руки рухалися дедалі швидше. Сніг під ними почав змінювати колір, мерехтливо поблискуючи золотисто-зеленими, червоно-чорними та сріблясто-блакитними відтінками.

— А де він був, той дракон? — пошепки спитав батько, дивлячись на сніжинки. Вони збиралися купкою довкола мене, здіймаючись та осідаючи, немов живі. Одна сніжинка розрослася і почала нагадувати голову невеличкого дракона. Сніжинки швидко утворили замет, і ось уже він розкинувся, мов двійко крил. Дракон струсив сніжинки зі своєї білої луски. Коли він обернувся й поглянув на мого батька, той щось пробурмотів і поплескав його по носі так, наче вони вже колись бачилися. А дракон дихав теплою парою в морозне повітря.

— Здебільшого він у мені — ось тут. — І я сіла у сніг, щоб показати таткові, де саме був дракон. Мої руки в рукавичках торкнулися вигнутих кісток моїх ребер. Їхнє тепло відчувалося крізь шкіру, крізь мою куртку і крізь грубу в’язку моїх рукавичок. — Але коли їй хочеться політати, я її випускаю. Бо їй мало місця в моїх грудях.

Пара сріблясто-білих крил опустилися на сніг позаду мене.

— Ти забула свої крила, лишила їх позаду, — серйозно мовив