Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Драконка, звиваючись, вибралася зі снігового замету. Вивільнившись, вона блиснула сріблясто-чорними очима, злетіла у повітря і зникла за яблунею, зменшуючись і розчиняючись у далечині з кожним помахом крил. А мої вже блякли і в’янули на снігу позаду мене.

— Драконка не візьме мене з собою. І вона ніколи не буває поруч зі мною подовгу, — сказала я, сумно зітхнувши. — Чому це так, татку?

— Може, їй треба іще кудись навідатися.

Я замислилася над таким варіантом.

— Це як коли ви з мамою ходите до школи? — Думка про те, що мої батьки ходили до школи, якось приголомшувала й збивала з пантелику. Так гадали й решта дітей нашого кварталу, хоча більшість їхніх батьків також проводили майже увесь свій день у школі.

— Десь так, — відповів батько, сидячи у снігу й обхопивши коліна руками. Він посміхнувся. — Я люблю відьму в тобі, Діано.

— Але та відьма, що в мені, вона лякає маму.

— Та ні. — Батько похитав головою. — Твоя матуся просто боїться змін.

— Я намагалася тримати дракона в секреті, але мені здається, що вона все одно про нього знає, — похмуро сказала я.

— Зазвичай, матусі знають все, — сказав татко і поглянув на сніг. Від моїх крил уже й слід прохолов. — А ще вона знає, коли ти хочеш попити гарячого шоколаду. Упевнений, що коли ми зайдемо, то вона вже встигне на той час його приготувати. — Батько підвівся і простягнув мені руку.

І я вклала свою маленьку руку в рукавичці в його теплу долоню.

— А ти завжди будеш поруч, щоб тримати мене за руку, коли буде темно? — спитала я. Почало темніти, і я раптом злякалася тіней. Бо в темряві ховаються потвори та химерні створіння, що підглядають, як я граюся.

— Ні, — відповів батько, похитавши головою. У мене затремтіли губи. Не на таку відповідь я сподівалася. — Але не турбуйся, — додав він пошепки. — Із тобою завжди буде твій дракон.

На землю у мене під ногами упала крапля крові з ранки під бровою, яку проштрикнув вістрям кинджала Кіт. Навіть із зав’язаними очима я бачила, як та краплина повільно повзла по щоці, а потім хлюпнула на землю мікроскопічною калюжкою. І з місця, де вона упала, відразу ж пробився догори чорний паросток.

Я почула гуркіт копит, що наближався до мене. Хтось сильно й пронизливо крикнув, викликавши у моїй свідомості картини середньовічних баталій. Від цього звуку дракон у моїх грудях занервував іще більше. Мені треба було вивільнитися з пут. Мерщій.

Та замість спробувати побачити ниті, що вели до Кіта й Луїзи, я зосередилася на нитях, уплетених у мотузки, якими зв’язали мої кісточки та зап’ястя. І я вже почала було потроху розв’язувати їх, як щось важке й гостре торохнуло мене у ребра. Мені аж дух забило від удару.

— Попав! — скрикнув Кіт. — Відьма — моя!

— Це лише скісний удар, — поправила його Луїза. — Щоб вимагати її як приз, треба загнати списа глибоко в тіло.

На жаль, я не знала правил — ані правил лицарського турніру, ані магічних правил. Це мені чітко дала зрозуміти Гуді Альсоп, коли я вирушала до Праги: «Усе, що ти зараз маєш, це неслухняний дракон, сильне, майже сліпуче сяйво та схильність ставити запитання, які тягнуть за собою шкідливі відповіді та несприятливі наслідки». Я нехтувала навчанням своєму ткацькому ремеслу заради придворних інтриг, припинила осягати свою магію, а натомість погналася за манускриптом Ешмол-782. Можливо, якби я зосталася в Лондоні, то до цього часу вже б знала, як вибратися з халепи, в яку зараз потрапила.

А тепер стою прив’язана до товстої палі як та відьма, засуджена до спалення.

«Думай. Борися за життя».

— Треба ще раз спробувати, — сказала Луїза. Її слова затихли на відстані — то вона повернула свого коня і поїхала геть.

— Не роби цього, Кіте, — сказала я. — Подумай лише, чим це стане для Метью. Якщо ти хочеш, щоб я пішла, я піду.

— Твої обіцянки нічого не варті, відьмо. Ти все одно схрестиш за спиною пальці і знайдеш спосіб відбрехатися від своїх запевнень. Я бачу над тобою сяйво навіть зараз, коли ти намагаєшся спрямувати свою магію проти мене.

«Сліпуче сяйво. Запитання, які тягнуть за собою шкідливі відповіді та несприятливі наслідки. І неслухняний дракон».

Усе завмерло.

— Що робити будемо? — спитала я свою вогнедишну тваринку.

У відповідь вона ляснула крилами і розпростерла їх на всю ширину. Крила просунулися крізь мої ребра, крізь плоть і вийшли назовні по обидва боки мого хребта.

А сама драконка залишилася там, де й була, бережливо огорнувши мою утробу своїм хвостом. Обережно визирнувши з-за моєї груднини, вона блиснула сріблясто-чорними очима і знову махнула крилами.

— Борися за своє життя, — прошепотіла вона у відповідь, і з її словами у повітря наді мною здійнялося покривало сірого туману.

Від сильного удару крил дерев’яна паля, до якої я була прив’язана, тріснула навпіл, а її гострі шпичасті краї розрізали мотузку, що стягувала мені кисті. Щось гостре й схоже на пазурі розітнуло і пута на моїх ногах. Я піднялася на двадцять ярдів угору саме в ту мить, коли Кіт із Луїзою вскочили на конях у хмарину сірого туману, яка збила їх з пантелику й дезорієнтувала. Вони мчали надто швидко і тому не встигли ані зупинитися, ані змінити напрям руху. Їхні списи схрестилися, сплуталися, і від сильного зіткнення вони повилітали з сідел і гепнулися на втоптану землю.

Я зірвала пов’язку з очей непошкодженою рукою — і відразу ж побачила Енні, яка з’явилася на краю арени.

— Господине! — скрикнула вона.

Але я не хотіла її присутності, бо поруч була смертельно небезпечна Луїза де Клермон.

— Тікай геть! — засичала на неї я.

Мої слова вирвалися вогнем та димом, коли я кружляла над Кітом та Луїзою. Із моїх зап’ясть та кісточок цівками стікала кров. І там, де падали її червоні намистини, враз виростали чорні пагони. Невдовзі ошелешених демона та вампірку оточив частокіл тонких чорних стовбурів. Луїза спробувала була повисмикувати їх із землі, але моя магія трималася міцно і не піддавалася.

— Хочете, розкажу вам про ваше майбутнє? — суворо спитала я. Піднявши очі, Кіт і Луїза перестрашено витріщилися на мене зі свого загону. — Твоє сокровенне бажання