Читати книгу - "Яр"

— Принеси росписаніє поїздів.

— Як... яких поїздів?

Антін засміявся в півтемряві:

— Ну, повідіму, воєнних.

Я поволі сів на лаву під зачиненим вікном. Очі мої вже звикли до мороку. Ягола дивився на мене, я на нього. Невже цей чоловік вирішив сукати з мене мотузки? Віконницю проштрикував гострий сонячний промінчик і, розбуркавши в повітрі смужку порошинок, увіткнувся в долівку поперед мене.

— Ти подумав, перш ніж казати? — обурився я.

— Обше то да, — відповів Антін. — Ми теперки, конєшно, родичі, і як така математіка, то...

Мене брало на шал:

— Може, ти спеціально для того й сестру свою за мене віддав, щоб потім... вилуджувати?

— То другий калінкор, — заперечив Антін. — Прочім, чого ж не пустить за свою людину?

— І жити тут учора запрошував для того?

— Та ти не шкварчи! Один казав, дискать...

Я перебив його:

— Слухай, Антоне! Нічого в тебе не вийде. І спасибі тобі за твою гостинність. Ми переберемося жити до мене. Ясно?

— Ну й дурний, — резюмував Антін. — Ти йому про шо, а воно тобі про шо... Як менче шкварчатимеш, то більше, по-відіму, діла буде. Нам треба росписаніє.

— Слухай! — Я встав із лави. — Чи не хочеш ти, щоб я сприяв перемозі твоїх... росіян?!

— Ти вп'ять за рибу...

— Вони причеплять мене на першій же бантині. На Колимі не встигли, і в сорок першому в обласній тюрмі не встигли, а цього разу вже не вґавлять.

— Плетеш... За германця руку потяг?

— Ні за кого я не потяг. Мені остогидло все на світі. Усі однакові: що гітлерівці, що сталіністи твої. Окупанти вони, коли хочеш знати.

— Коли наші вернуться, ми скажемо, шо ти в поліції був по нашому заданію.

— А якщо я не погоджуся на те, чого ти від мене хочеш?

— Ну, тоді, повідіму, піняй на себе.

— Так, значить, — вибухнув я, — ти зумисне підбивав мене йти в поліцію, щоб я забабрав там собі руки, а ви потім користувалися мною, як останньою шваброю? Це провокація. Енкаведистські методи!

Я підступив до нього впритул і просичав просто в вічі:

— Так знай же, що я пішов у поліцію не через твої вмовляння, а з власних міркувань. Ясно?!

Тоді енергійно попрямував до виходу, грюкнув дверима, аж малий Колько прокинувся й злякано заплакав, і майже навбігці подався додому.

На роботу я з'явився годині чи не о десятій. У коридорах було порожньо, чітка машина, раніше заведена, працювала безвідмовно, і в цьому була заслуга Афіноґена. Я заходився складати списки чергування, тоді заглянув у новий розклад поїздів. Антонові хотілося, щоб я дав йому цю папірчину. У розкладі звичайні ешелони були позначені словами, а військові — шифром, до якого я вже давно призвичаївся. Поліція несла відповідальність за безпеку руху на залізниці нарівно з німецькими властями.

Мені спало на думку: що, коли б про нашу сьогоднішню розмову з Антоном та дізнався лейтенант Газе? Але попереднього роздратування я вже не відчував. Кожен казиться так, як йому здається найзручнішим, і, мабуть, лише в цьому полягає свобода, про яку виспівано мільйони томів поезії, починаючи ще від Бояна та «Слова про полк Ігорів».

Афіноґен приїхав десь в обід. Він був брудний, задрипався по самий пасок, і ледве переставляв ноги від утоми. Два дні перед цим хтось висадив у повітря міст біля Веприків, машиніст ледве встиг загальмувати. Я знав, був упевнений, що це — справа рук Олега Поповича та його братії, але Афіноґен уперто торочив мені про партизанів.

— Накрыли двадцать восемь душ, — сказав він, стомлено сідаючи за свій стіл і випростуючи ноги мало не до мене.

— Де?

— В Веприках, Максим Архипович. В Веприках. Это логово партизанское надо поджечь со всех концов, чтобы и пепел не...

Я встав і виглянув у вікно. У двері підвалів заганяли чималий гурт пошарпаних людей. На подвір'ї стояло два великі «опелі», криті брезентом.

— І лейтенант Газе був із вами?

— Не было. Мы одни. Чтобы лейтенант проснулся так рано?

Я був іншої думки про лейтенанта Газе, але не хотів сперечатися.

— У вас нету ничего перекусить, Максим Архипович?

— Не взяв.

— Жаль. Некогда и домой...

— А що таке?

— Следствие буду вести.

— Ви?

— Лейтенант Газе распорядился.

Це було досить дивно. Принаймні досі служба безпеки все робила власними руками. Звідки така довіра?

— Сначала чтобы отсеять. А потом уже возмется он.

Тепер мені стало ясніше.

— Де ж ви... провадитемете слідство? Тут, у кабінеті?

— Боитесь, Максим Архипович? — сумно всміхнувся начальник. — Нет, не тут, в подвале.

Він важко підвівся:

— Ну, я пошел. Приходите и вы, если захотите.

Глибоко зітхнувши, Афіноґен вийшов, а я добру годину не міг устати з місця. Двадцять вісім душ із самих лише Веприків, двацять вісім душ...

Я ходив до слідчого Іваненка, який розбирав справу