Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Та незабаром Мобі Дік знову ліг на воду й почав швидко кружляти навколо команди вельбота, що чіплялась за уламки. Грізними ударами хвоста він збурював воду на своєму сліду, ніби ще дужче розпалював себе до нового, смертоноснішого нападу. Вигляд розтрощеного човна, мабуть, лютив його, як у книзі Маккавеїв Антіохових слонів лютив червоний сік кинутого перед ними винограду та шовковиці. Тим часом Ахав майже захлинався в піні, збитій зухвалим кашалотовим хвостом, а відпливти він, каліка, не міг, хоча сяк-так тримався на воді навіть у самому центрі того виру. Безпорадна Ахавова голова видніла на воді, наче бульбашка, що може луснути від найменшого випадкового доторку. З кормової половини розтрощеного вельбота Федаллах дивився на нього з якоюсь лагідною байдужістю; веслярі, що чіплялися за другий кінець того уламка, не могли допомогти Ахавові - вони й самі вже не сподівались на рятунок. Бо вигляд Білого Кита, що кружляв довкола них, був такий грізний, а ті кола, що він описував круг них швидко, немов планета, так стискалися, що здавалось, наче він уже нависає над ними і ось-ось звалиться на них своїм боком. І хоч інші вельботи, неушкоджені, дрейфували зовсім близько, та вони не важилися запливати у вир, щоб завдати китові удару: адже цим вони могли тільки прискорити загибель тих, хто опинився в воді - Ахава і його веслярів,- та й самі вони навряд чи спромоглись би втекти живими й цілими. І вони, до болю напружуючи очі, зоставалися на зовнішньому краю жахливого виру, центром якого тепер була голова старого капітана.

Але все це з самого початку спостерігали дозорці на щоглах «Пеквода», і корабель, перебрасопивши реї, вже мчав на допомогу. Він уже був так близько, що Ахав загукав з води:

- Правуйте на…

В цю мить на нього накотилася збита Мобі Діком хвиля й на мить накрила його. Та, виринувши, він знову загукав з її гребеня:

- Правуйте на кита! Відженіть його!

«Пеквод» спрямував ніс у той бік і справді розірвав зачароване коло, відрізавши кита від його жертв. Мобі Дік похмуро відплив геть, а вельботи кинулись підбирати людей у воді.

Ахава втягли в Стабів човен. Очі його були налиті кров’ю, засліплені, у зморшках обличчя біліла солона піна. Тривале напруження підірвало його фізичні сили, і він на хвилину піддався знеможенню. Він лежав на дні вельбота, безвладний, розбитий, наче розтоптаний табуном слонів. З самого глибу його єства виривалися безтямні зойки, немов чийсь розпачливий стогін з прірви.

Але саме через оту глибину млості вона тривала недовго. Великі душі часом стискають в одну миттєву конвульсію всі оті дрібні страждання, що у слабких людей бувають розтягнені милосердно на все життя. І тому ці великі душі, хоч муки їхні бувають миттєві, за своє життя нагромаджують у собі цілі сторіччя болю, складені з цих нестерпних митей, якщо так судили їм боги. У цих високих натур навіть одна безвимірна точка їхнього єства може охоплювати більше, ніж весь окіл пересічної душі.

- Гарпун,- промовив Ахав, зводячись на лікті.- Гарпун цілий?

- Так, сер, бо ви його не кидали. Ось він,- відказав Стаб, показуючи гарпун.

- Покладіть його коло мене. Люди всі?

- Один, два, три, чотири, п’ять… Було п’ять весел, сер,- тут п’ятеро людей.

- Добре. Допоможи мені, я хочу встати. Отак. Бачу, бачу його! Он! Он! Пливе так само за вітром. Який у нього струмінь! Наче стрибає вгору!.. Геть руки! Вічні соки знов струменять в Ахавових жилах! Піднімайте вітрило! На весла! Стерно!

Коли один з човнів розбито, його команда, підібрана іншим вельботом, часто допомагає гребти на ньому, і погоня далі провадиться, як кажуть китобої, «в дві пари рук». Так зробили й цього разу. Але навіть подвоєна швидкість вельбота не могла дорівнятися збільшеній швидкості кита, бо він мчав неначе «у три пари плавців». Кит плив так швидко, що незабаром стало ясно: це погоня нескінченна, коли не безнадійна. Та й жодна човнова команда не могла б довго витримувати таке відчайдушне напруження сил: воно до снаги людям тільки протягом короткого ривка. Звичайно в таких випадках найкраще здоганяти кита на самому кораблі. Тому вельботи вернулись до «Пеквода» і незабаром уже гойдалися на своїх шлюпбалках. Уламки розтрощеного човна підібрано на судно ще раніше. Піднявши все на палубу, на кораблі розгорнули верхні вітрила, розширили їх з боків ліселями, наче двосуглобні крила альбатроса, і «Пеквод» помчав за вітром навздогін Мобі Дікові. І знов, як звичайно, дозорці на щоглах раз у раз погукували, що бачать іскристий фонтан кита, а коли сповіщали, що він пірнув, тоді Ахав зазначав собі час і ходив по палубі з нактоузним годинником у руках, поки не минала остання секунда з тієї години, яку Мобі Дік щоразу лишався під водою, а тоді гукав:

- Ну, чий тепер дублон? Бачите кита?

І коли відповідь була: «Ні! Ні, сер!» - він наказував, щоб його самого підняли на щоглу. Так і минав день: Ахав то непорушно висів угорі, то невтомно міряв кроками палубу.

Насунувши на очі капелюха, він ходив уперед і назад безмовно - хіба коли-не-коли окликне марсових або накаже підтягти вище чи розтягти ширше котресь вітрило - і щоразу проходив повз дві половини свого власного вельбота, що лежав тепер догори дном на шкафуті розтрощеним носом до розбитої корми. Нарешті він зупинився біля тих уламків, і на похмурому обличчі старого капітана промайнула ще якась темна тінь - як ото часом по вже захмареному небу пропливають ще й нові череди хмар.

Стаб побачив, що Ахав зупинився коло розбитого човна. Мабуть, помічникові захотілося - хоч і не для похвальби - зайвий раз показати свою безстрашність, щоб піднестися вище в капітановій думці, бо він підійшов і, дивлячись на уламки, вигукнув:

- Наче будяк, що його осел не схотів жувати! Пащу йому, бач, покололо! Правда, сер? Ха-ха!

- Чи в тебе душі нема, що ти смієшся з розбитого човна? Ех, хлопче! Якби я не знав, що ти відважний, як саме безстрашне полум’я (і так само бездушний), то заприсягся б, що ти боягуз. Перед таким видовищем не годиться ні голосити, ні сміятись.

- Правда, сер,- докинув і Старбак, підходячи.- Це трагічна картина. Це призвістка, сер, і