Читати книгу - "Королівський убивця"

— А як же ти житимеш, коли Регал від’їде до Трейдфорда? — спитав я.

— Мабуть, гірше, ніж тепер. Деякі роботи виконуватимуть за звичкою, якщо тільки ті, хто набув цих звичок, залишаться тут. Але коли їжі ставатиме менше, то дехто може задуматися, навіщо складати припаси у невикористовуваній частині замку. Однак ми говоримо про комфорт короля Шрюда, а не про мій.

— Усе залежить від того, як зникне Шрюд. Якщо Регал думатиме, що він покинув Твердиню звичайним шляхом, ти можеш сховати його тут на якийсь час. Але якщо Регал знатиме, що король досі в Оленячому замку, то не зупиниться ні перед чим. Підозрюю, що першим його наказом буде прислати людей із молотами та розбити стіни спальні короля.

— Грубо, але ефективно, — погодився Чейд.

— Ти знайшов для нього безпечне місце в Бернсі або Ріппоні?

— Так швидко? Звичайно, що ні. Нам доведеться ховати його тут кілька днів, а то й тижнів, перш ніж місце буде готове. А тоді його слід контрабандою вивезти з Твердині. Це означає, що ми мусимо знайти людей, яких можна буде підкупити, і знати, коли вони вартуватимуть. Та леле, якщо людину можна підкупити, то потім її можна перекупити. Хіба що з нею станеться нещасний випадок. — Він значуще зиркнув на мене.

— Можна цим не перейматися. Існує ще один вихід з Оленячого замку, — сказав я, маючи на увазі дорогу мого вовка. — Але в нас є ще одна проблема, і це Кеттрікен. Якщо вона найближчим часом не знатиме, що ми маємо план, то почне діяти сама. Її думки йшли в тому ж напрямку, що й твої. Сьогодні ввечері вона запропонувала, що забере Шрюда до себе в гори.

— Вагітна жінка і старий хворий чоловік посеред зими? Смішно. — Чейд помовчав. — Однак. Це несподівано. Їх ніколи не шукатимуть на цій дорозі. А при тому людському потоці, який завдяки Регалу пливе Оленячою рікою, ніхто не зверне уваги на ще одну жінку та її хворого батька.

— І все-таки це смішно, — запротестував я. Мені не подобалися іскри інтересу, які я бачив у очах Чейда. — Хто б з ними поїхав?

— Барріч. Це не дало б йому допитися до смерті від нудьги, і він міг би подбати про їхніх коней. І про все, чого вони потребуватимуть. Він поїде?

— Ти знаєш, що так, — неохоче сказав я. — Але Шрюд нізащо не витримає такої подорожі.

— Він радше витримає цю подорож, аніж виживе з Регалом. Те, що його з’їдає, і далі пожиратиме його життя, хай де б він був. — Чейд насупив брови. — Але чого останніми днями хвороба з’їдає його так швидко, цього я сказати не можу.

— Холод. Злигодні. Це йому не допоможе.

— Там по дорозі багато заїздів. Я ще спроможний знайти для них сякий-такий гріш. Шрюд тепер дуже зсохся, тож можемо не боятися, що хтось його впізнає. З королевою тяжча річ. Небагато жінок з її кольором волосся і зростом. А все-таки, наклавши на неї важке вбрання, зробимо її огряднішою на вигляд. Волосся прикриємо каптуром і…

— Ти це не серйозно.

— Завтра вночі, — відповів він. — Нам доведеться щось вирішувати до завтрашньої ночі, бо саме тоді перестає діяти той еліксир для сну, який я дав Шрюдові. Ймовірно, доки королева не вирушила до Трейдфорда, наступного замаху на неї не буде. Але коли вже Регал матиме її у своїй владі, то дорогою може багато чого статися. Можна послизнутися на баржі та впасти у крижану річку, може понести кінь, може зіпсуватися м’ясо. Якщо його таємний убивця хоча б наполовину такий умілий, як ми з тобою, то він доб’ється успіху.

— Регалів таємний убивця?

Чейд із жалем глянув на мене.

— Ти ж не думаєш, що наш принц власноручно шмарував сходи жиром із сажею? Як припускаєш, хто це?

— Серена, — це ім’я саме злетіло мені з губ.

— Тоді майже напевно не вона. Ні, ми виявимо, що це якась непримітна людина-мишка з приємними манерами і спокійним способом життя. Якщо колись з’ясуємо, хто це. Ах, та що ж, тим часом забудьмо про це. Хоча немає нічого важчого, ніж шукати іншого таємного вбивцю.

— Вілл, — тихо сказав я.

— Який Вілл? — спитав він.

Я швидко розповів йому про Вілла. Він слухав із широко розплющеними очима.

— Оце блискуче, — захоплено сказав він. — Убивця-скіллер. Чудо, що ніхто раніше до такого не додумався.

— Можливо, Шрюд додумався, — неголосно мовив я. — Хоч, можливо, його вбивця провалив науку…

Чейд відкинувся на спинку крісла.

— Я поміркую, — замислено сказав він. — Шрюд достатньо потайний, щоб таке вигадати й не розповісти нікому, навіть мені. Але сумніваюся, що Вілл є зараз кимсь іншим, окрім як шпигуном. Украй небезпечним шпигуном, безсумнівно. Мусиш постійно бути насторожі. Та не думаю, що ми маємо боятися його як убивці.

Він кашлянув.

— Ну так. Усе зрозуміліше, що ми повинні діяти швидко. Втечу слід починати з королівських покоїв. Ти мусиш знайти спосіб ще раз відвернути увагу охоронців.

— Під час коронації…

— Ні. Не можемо ризикувати, чекаючи так довго. Завтрашньої ночі. Не пізніше. Тобі не треба довго ними займатися. Мені достатньо кількох хвилин.

— Ми мусимо почекати! Інакше весь задум неможливий. Ти хочеш, щоб я до завтрашньої ночі підготував королеву й Барріча, а це означає, що я мушу розповісти їм про твоє існування. А Баррічу доведеться подбати про коней і харчі.

— Прості коні. Не чистокровні. Ті надміру привертатимуть увагу. І лектику для короля.

— Простих коней маємо вдосталь, це, властиво, і все, що зосталося. Барріч вважатиме плямою на своїй честі, якщо його король і королева їхатимуть такими кіньми.

— І мул для нього самого. Вони повинні мати вигляд убогих людей, що насилу назбирали грошей на дорогу. Не хочемо привертати уваги розбійників.

Я пирснув, уявивши Барріча верхи на мулі.

— Але ж це неможливо, — тихо сказав я. — Надто мало часу. Ніч