Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Дарина Люта

грудень 2012 року

Стою така, заплакана, ніс заклало соплями. Втома і нервове перенапруження так і підказують плюнути на те, хто ця людина і що вона зробила з моїм життям, і з задоволенням прийняти її невмілі спроби мене заспокоїти. Та не те, що прийняти, я б на ручки хотіла, або навіть на плече, підлога така холодна. Не розумію, як із закладеним носом я все ще відчуваю його запах. Уперше розумію, що запах залишається таким самим приємним, але пахне по-різному залежно від мого настрою. Запах вишні, або полуниці в ньому змінюється час від часу на запах мандаринів, дивно, що я раніше цього не помічала.

Гикавка повільно минає і мучить мене все рідше, і я вже схлипую не по справжньому. Важко зізнатися, але мені добре зараз, мабуть, момент був би приємним, якби цей гад не заговорив:

— Яка все-таки ти жалюгідна, якщо навіть Марго може тебе до сліз налякати. А ще кілька годин тому втирала про те, що сама з усім упораєшся. Брехуха.

Інтонація не відповідає словам, та й торкається він мене зараз, можна сказати, ніжно, особливо порівнюючи з усіма побоями, що були раніше. Невже він і справді подумав, що я злякалася? Цікаво він усе чув, чи йому Кирило доніс? Не міг він прибігти звідкись, коли я впала, найімовірніше, із самого початку був десь поруч. Чому ж Тася нічого мені не сказала про нього, та й пішла, мене кинувши? Якось дивно все це, мабуть, я щось випускаю з уваги, щось дуже важливе.

— Ну що, ревуха-козуха, пора тобі назад у стійло. Спати вали, а то вже дістала конкретно за сьогодні, — знову говорить гидоти, як зазвичай, але інтонація дивна, та й на пиці посмішка самовдоволена.

Напевно, він теж втомився сваритися, але його так і пре сказати мені гидоту. Що ж, я теж так можу. Але замість того, щоб і справді ляпнути щось, я вирішила поєднати приємне з корисним, зробила крок уперед і на мить потрапила, таким чином, в обійми альфа-козла. Він розгубився, чим я й скористалася, щоб голосно і з задоволенням висякатися в його білосніжну футболку.

— Дякую за підтримку, — буркнула з іронією, швидко розвернувшись, відступила на ліжко під ковдру. — Де двері ти знаєш.

Відвернулася від нього, майже закутавшись із головою, щоб приховати задоволену усмішку, почула, як заскрипіли його зуби. У голову щось прилетіло, і дещо збентежена впізнала в метальному снаряді свою "носову хустинку" — його футболку.

— Наскільки ж ти огидна! Ти взагалі дівчина?! — глянула на нього з-під ковдри, милуючись на м'язи, яка спокуслива обгортка в цього лайна. — Якщо хотіла, щоб я роздягнувся, треба було так і сказати.

Он як плечі розправив і навіть злегка красується перед мною. Він знає, що він привабливий, навіть не дивлячись на всі ті страшні шрами на його грудях. На них дивитись неприємно, а питати звідки вони, наче признати свою зацікавленість в ньому.

— І що накажеш мені з цим робити? — зім'яла його футболку, збираючись запустити назад у самовдоволену пику.

— Випери, як і ту, що на тобі, і віддай мені. Я, звісно, знаю, що ти жебрачка, але віддавати тобі свої речі назавжди не збираюся, хоча після тебе їх хіба що на ганчірки різати, — поблажливо так дивлячись на моє німе "ага, зараз полечу прати твої речі" додав:

 — Ще й байку мою, яку дворнязі віддала, поверни, а то я сам поверну.

І це "поверну" він підкріпив такою кровожерливою посмішкою, що мені стало ніяково і мимоволі пригадалося, як ця тварюка ледь не вбила мою Таську.

— Йшов би ти вже якомога далі, — шепочу, відчуваючи злість.

— До Тасі? — легка посмішка альфа-козла і в нього летить подушка. — Тобі не здається, що ми це вже проходили сьогодні?

— Не чіпай її, навіть не смій дивитися в її бік! — стискаю в руках наступну подушку.

— Що це? Ревнощі? Приревнувала мене до вовчиці? — посмішка цього козла стала ще ширшою, і я пустила наступний снаряд, але, як і перший, він пролетів повз ціль.

— Ревную?

— Кого? Тебе?! Я просто не хочу, щоб ти її чіпав! — зриваюся на ноги, бо подушки закінчилися, а стукнути його все ще хочеться.

— Кажи це собі частіше, крихітко, може, повіриш, — ще одна самовдоволена усмішка, і в нього летить, але не долітає його футболка.

— Мені здавалося, ми вже все з тобою з'ясували, і ти погодився мене не чіпати. Так якого біса ти сюди взагалі прийшов?! — снарядів під руками немає, тож я нервово стискаю і розтискаю кулаки.

— Сказати, щоб випрала і повернула футболку і байку, — на ходу викрутився зараза.

— Сказав?! Так вали вже! — він ледь помітно посміхається замість того, щоб піти, що бісить шалено.

— Дивись, щоб на речах не залишилося твого запаху, а то мене вже верне від нього.

Його верне?! А як, чорт забирай, мені знати, що той приємний запах — його, що ним увесь час пахло в моїй кімнаті неспроста?! Та він маніяк справжній! Різко відкидаю ковдру в сторону й падаю на ліжко, заплутавшись в ній.

— Яка ти... — почав було він, але я перервала його.

— Жалюгідна?! Я знаю, яка я, тож вали вже звідси! — лежачи обличчям у ковдрі, стомлено застогнала.

— Ти ще розревись знову, — глузливо фиркнув він, на що я одразу ж голосно почала ревіти та схлипувати, давлячись відсутніми сльозами.