Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

мені його не здолати.

Та відвернулася і обхопила себе руками за плечі. Які людські жести!

— Коли Загель пропонував потренуватися на Сколкозбройцях, я невиправдано відмовився, — вів далі Каладін. — Але я маю навчитися орудувати таким мечем.

— Вони — зло, — ледь чутно промовила Сил.

— Бо символізують відступництво Лицарів, — відказав Каладін. — Але звідки вони взагалі взялися? Як їх викували?

Спрен мовчала.

— А нового викувати можна? Не заплямованого порушеними обітницями?

— Так.

— І як же?

Сил не відповіла. Якийсь час вони мовчки планерували донизу, доки зрештою не здійснили м’якої посадки на темне плато. Каладін зорієнтувався, де вони є, а відтак підступив до краю плато і спустився в провалля. Він не хотів іти назад мостами: розвідникам здалося б підозрілим, що він повертається звідти, куди не виходив.

Буря забирай! Вони ж мали помітили його політ — хіба ні? І що вони, певне, подумали? Чи не був хтось із них досить близько, щоб побачити, як він приземляється?

Що ж, тепер уже нічого не вдієш. Ступивши на дно урвища, Каладін вирушив назад, у бік військових таборів, а Буресвітло, вичахаючи, помалу залишало його в темряві. Без нього юнак почувався спустошеним, змореним, апатичним.

Каладін витягнув із кишені останню заряджену сферу й скористався нею як ліхтариком, освітлюючи шлях.

— Ти уникаєш одного питання, — промовила Сил, опускаючись йому на плече. — Минуло два дні. Коли ти збираєшся розповісти Далінарові про людей, на зустріч із якими водив тебе Моаш?

— Коли я сказав йому про Амарама, він не послухав.

— Але ж тут вочевидь інша річ, — заперечила Сил.

Щодо цього вона мала рацію. То чому ж він нічого не сказав Далінарові?

— Ці люди не справляють враження терплячих, — зауважила спрен.

— Я розберуся, як із ними бути, — відказав Каладін. — Мені просто треба ще трохи подумати. Не хочу, щоб, коли ми їх пов’яжемо, цим буревієм підхопило й Моаша.

Сил змовкла, й решту шляху він пройшов у тиші, а потім, підібравши списа, виліз по драбині на плато. Небо над головою затягнуло хмарами, але погода цими днями повертала на весну.

«Насолоджуйся, доки можеш, — майнуло в гадці. — Бо скоро настане Ридання». Багато тижнів безугавного дощу. І Тіена немає — той би підбадьорив: брат завжди це вмів.

Амарам забрав у нього цю розраду. Каладін похнюпив голову й рушив до таборів, а дійшовши до їхніх околиць, звернув праворуч і подався на північ.

— Каладіне? — озвалася Сил, пурхаючи поруч нього. — Чому ти йдеш у цей бік?

Той підвів очі. Цей шлях вів у табір Садеаса — а в Далінарів було зовсім не сюди.

Але він крокував далі.

— Каладіне? Що ти робиш?

Той зрештою спинився. Десь там, попереду, в Садеасовому таборі, перебував Амарам. Було пізно, й Номон стояв майже в зеніті.

— Я міг би покінчити з ним, — промовив Каладін. — Блискавично проникнути крізь вікно завдяки Буресвітлу, вбити його й накивати п’ятами раніше, ніж хто-небудь устигне зреагувати. Як легко! А всю провину склали б на Вбивцю в білому.

— Каладіне…

— Сил, це було б справедливо, — сказав він із раптовим гнівом у голосі та обернувся до неї. — За твоїми словами, моя місія — захищати. Якщо я вб’ю його, то саме це й зроблю! Захищу людей, убережу їх від зламаних доль — як-от у мене.

— Не до душі мені, яким ти робишся, щойно подумаєш про нього, — відказала Сил і немовби поменшала. — Ти стаєш сам не свій і втрачаєш розум. Прошу, опам’ятайся.

— Він убив Тіена, — промовив той. — Я покінчу з ним.

— Та ще й сьогодні? — провадила далі спрен. — Після всього, що ти тільки-но з’ясував і зробив?

Каладін глибоко зітхнув, пригадуючи захват, пережитий у проваллях, і привілля польоту, коли він уперше за хтозна-скільки відчув справжню радість.

Чи варто плямувати ці спогади Амарамом? Ні. Навіть його кончиною, яка, поза сумнівом, стане чудовим днем.

— Гаразд, — промовив Каладін і повернув назад, до Далінарового табору. — Іншим разом.

Доки він повернувся до казарми, з вечірнім рагу було покінчено. Проминувши згасле багаття, де ще тліли вуглини, Каладін попрямував до себе. Сил спурхнула в повітря, щоб покататися на вітрах, граючись із кузенами. Він уже знав, що сон був їй не потрібен.

Юнак зайшов у свою кімнату, почуваючись виснаженим і змореним, але в приємному сенсі. Це…

В кімнаті хтось ворухнувся.

Каладін крутнувся, виставляючи списа, й усотав останнє Світло зі сфери, яка правила йому за ліхтарик. У його струменях стало видно червоно-чорне обличчя. В такому напівмороці Шен мав напрочуд моторошний вигляд — наче в злого спрена з переказів.

— Шене? — промовив капітан, опускаючи ратище. — Що в бурі за…

— Сер, — озвався той, — я маю залишити загін.

Каладін насупився.

— Вибачте, — додав паршмен у своїй уповільненій, неквапливій манері. — Я не можу назвати причину.

Здавалося, неначе він чогось чекає, міцно стискаючи списа. Того самого, що вручив йому командир.

— Шене, ти не раб, — відказав Каладін. — Якщо ти відчуваєш, що повинен піти від нас — тримати тебе силою я не стану. Хоч і не знаю іншого місця, де ти міг би дати собі раду як вільновідпущеник.

Паршмен кивнув і рушив повз Каладіна.

— Ти підеш сьогодні?

— Негайно.

— Тебе можуть затримати вартові, які стоять на крайках Рівнин.

Шен похитав головою.

— Паршмени не тікають із неволі. Вони побачать у мені просто раба, який іде виконувати, що веліли. Вашого списа я залишу біля вогнища. — Прямуючи до дверей, він затримався й поклав руку Каладінові на плече. — Капітане, ви порядна людина. І я чимало у вас навчився. Мене звати не Шен. Я Рлайн.

— Що ж, Рлайне, хай зласкавляться над тобою вітри!

— Ох, не вітрів я боюся, — промовив паршмен.

Він поплескав Каладіна по плечі й, важко зітхнувши, немовби в очікуванні чогось непростого, залишив приміщення.

 

53. Досконалість

 

Прикликачі потойбічного були напрочуд доброзичливі до решти орденів, у яких відвідини далекого царства спренів виходили гірше: вони брали їх із собою і дозволяли допомагати в процесі взаємодії, проте ніколи не поступалися своїм місцем першорядних зв’язкових із визначними спренами. Такі самі здібності мали й Прядильники світла та Втілювачі волі, хоча справжніми господарями в тому царстві ні ті, ні ті не були. «Слова Променистого ордену», розділ 6, с. 2

 

Адолін парирував Елітів клинок передпліччям. Сколкозбройні не користувалися щитами — кожна секція Збруї була міцніша за камінь.

І ринув уперед піском арени, атакуючи так, як велить Вітростійка.

«Здобувай для мене Сколки, сину».

Адолін перетікав з одної позиції стійки в іншу і тіснив Еліта, проводячи випади то з того, то з того боку. Суперник стрімко задкував, а його Збруя сочилася Світлом із дюжини уражених місць.

Жодної надії завершити миром війну на Рівнинах не залишалося — ані найменшої. Княжич знав, як палко його батько жадав покласти край цій кампанії, тож самовдоволена зверхність паршенді розчарувала й розлютила його.

Але він притлумлював ці почуття, щоб не дати їм