Читати книгу - "Українське письменство"

1920

Безперечно, ми стоїмо тепер напередодні нового розцвіту української поезії. Довго прийшлося ждати його — мало не п’ятнадцять років минуло, як вийшла друком перша книжка Олеся, що трохи освіжила була навичне коло тем та прийомів нашої лірики — але тепер «времена и сроки», здається, «исполняются». І на східному обрії блідою смугою займається вже день.

Як і російський символізм 90-х рр., молода творчість українська розпочалася з пересаджування і акліматизації чужоземних квіток. Там — це були вишукані й химерні квіти французького декадентства та символізму, тут — «останні слова» сучасної лірики російської — од Блока до Маяковського включно. І як там на чолі поетичного руху стояли спочатку вірні учні чужоземних майстрів, як Брюсов, а потім на передній план виступив суто національний в своїй творчості Блок, — так і тут маємо спочатку слухняних учнів російських майстрів (Семенко) і пізніше — специфічно українського в своїй ліричній своєрідності Тичину.

Безперечно, українська поезія зростає, збагачується, набуває сили та яскравості.

І найкращою, може, познакою близького її буяння являється те, що якось раптом піднялися ті вимоги, які ставляться читачем кожному дебютантові; поети наші стали проходити поважну школу технічну, шукати й знаходити нові звукові ефекти, чеканити наше широке, степове, запахуще, але ще не досить оброблене слово.

Таким аматором викінченого слова, артистом і майбутнім його віртуозом серед нашої молодшої ґенерації поетів був і покійний Володимир Олександрович Кобилянський.

З походження і виховання він був чужий нашій наддніпрянській Україні. Народився в Румунії, в Яссах (1895 року 27 вересня); учився в Чернівцях, де ходив спочатку до німецької нормальної школи, а потім до класичної гімназії (утраквістичної, німецько-української). Там же, на Буковині, покинувши через брак коштів гімназію та провчившись якийсь час в семінарії, учителював в народній школі. Там же в газеті «Нова Буковина», в гурті інших молодих поетів, умістив і свої перші поетичні спроби.

По цей бік кордону він опинився влітку 1913 р., за рік перед війною. Що саме привело його до Росії — неясно. Головним чином, це були, здається, родинні обставини та ще, мабуть, перспектива судового переслідування за уміщене в «Новій Буковині» оповідання. Сам Вол. Ол. говорив часом, що в його від’їзді відіграли ролю і інші чинники, а саме оракул якогось ворожбита, що наказав йому, з огляду на грізну перспективу світової катастрофи, вибиратись на північний схід. Але трудно сказати, оскільки ці розмови не були жартом. Можливо, на цей оракул натякав В. О. і тоді, коли писав своє:

Прибившись до Києва, без грошей і знайомств, дев’ятнадцятилітній юнак вдався до австрійського консула і за його протекцією попав на службу в контору при фабриці Ейчиса, а в липні 1914 р. уже був свідком, як патріотична юрба висаджувала австрійському консулові шиби. В тутешнє життя В. О. втягнувся дуже швидко, хоча прожити в Києві йому — австрійському підданцеві та ще й безпаспортному — було нелегко. Один час він переховувався в Покровському монастирі, потім служив у пам’ятному шпиталі № 19. Довелось йому трохи побути на посаді і в поліцейському участку, де, на його думку, легше було укритися од неминучої для ворожого підданця висилки. Скінчився цей мартиролог лише з першими днями революції, коли В. О., кінчивши службу в Земському союзі, перейшов на посаду в Народний секретаріат освіти. З весни 1919 року він завідував канцелярією книжної палати, а потім входив в склад української секції «Всевидату». Урядовцем В. О. був немудрим: він раз у раз спізнювався з різними відомостями, повсякчас ходив замислений і немов заслуханий в собі, а зоставшись в канцелярії на самоті, коли всі службовці розходились, накидав на канцелярських бланках строфи, які тим часом у нього склалися. Вірші свої читав неохоче, друкувався мало: всього півтора-два десятки його поезій з’явилось — в «Червоному вінку» (альманах, Одеса, 1919), «Універсальному журналі», «Музаґеті» та ЛНВ. В червні місяці йому запропонували видати збірник, і видко було, що ця думка його зацікавила: він почав добирати свої вірші, ориґінальні й перекладні, надумував уже для своєї книжки назви («Мій дар» — одна з