Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Як і французький Алжир, Північна Ірландія — Ольстер — була колоніальним залишком і водночас частиною метрополії. Коли Лондон нарешті в 1922 році віддав Ірландію ірландцям, Сполучене Королівство залишило шість північних графств острова у своєму складі на тих логічних підставах, що їхнє переважно протестантське населення зберігало цілковиту вірність Британії та не мало бажання підкорятися дублінському уряду, а також входити до складу напівтеократичної республіки під владою католицького єпископату. Хай що вони казали привселюдно, політичні очільники новоствореної Республіки і самі були не проти здихатися компактної та кількісно чималої спільноти войовничих і норовливих протестантів. Але для ірландських націоналістів, які залишалися в меншості, така відмова означала зраду, тож вони під прапорами ІРА продовжували вимагати об’єднання — силою, якщо необхідно — з рештою острова.

Упродовж чотирьох десятиліть ситуація залишалася практично без змін. До 1960-х офіційна позиція Дубліна дещо нагадувала позицію Бонна: Ірландія визнавала бажаність національного возз’єднання, але неофіційно була не проти відкласти це питання на невизначений термін. Тим часом британські уряди один за одним намагалися, наскільки це можливо, не зважати на непросту ситуацію в Ольстері, яку вони отримали в спадок, тоді як протестантська більшість панувала над місцевими католиками через маніпуляції кордонами виборчих округів, політичний патронаж, груповий тиск на працедавців і монополію на зайнятість у ключових сферах — на державній службі, у царині правосуддя і, найголовніше, у поліції.

Якщо політики на британському острові обирали стратегію ігнорування цих проблем, то лише тому, що Консервативна партія залежала від «юніоністського» крила (яке брало початок ще з кампанії за збереження Ірландії у складі Британії в ХІХ столітті) щодо визначальної кількості парламентських мандатів; тож вона була віддана статус-кво, відповідно до якого Ольстер мав залишатися частиною Сполученого Королівства. Партія лейбористів не менш тісно була пов’язана з потужними профспілками, які представляли суднобудівну та інші подібні галузі в Белфасті, де протестантські робітники здавна користувалися більшими привілеями.

Як можна здогадатися з останнього спостереження, лінії поділу в Північній Ірландії були напрочуд заплутані. Релігійний поділ між протестантами й католиками був справжнім та корелював із поділом соціальним на кожному етапі життя, від народження до смерті, — освітою, місцем проживання, укладанням шлюбів, працевлаштуванням і відпочинком. При цьому він мав давню історію: згадки про суперечки й перемоги XVII та XVIII століть для непосвячених можуть видатися до абсурду ритуальними, але вони спиралися на реальні факти. Однак, попри намагання ІРА вплести марксистські категорії у свою риторику, поділ на католиків і протестантів ніколи не був класовим у традиційному розумінні. З обох боків були робітники і священники, а також, меншою мірою, землевласники, підприємці та кваліфіковані фахівці.

Ба більше, чимало північноірландських католиків не мали палкого бажання перебувати під владою Дубліна. У 1960-х роках Ірландія все ще була бідною та нерозвиненою країною, а рівень життя на Півночі, хоч і відставав від більшості інших регіонів Сполученого Королівства, усе одно значно перевищував середній ірландський показник. Навіть католики вважали Ольстер кращим з економічного погляду варіантом. Водночас протестанти дуже близько ідентифікували себе зі Сполученим Королівством. Ці настрої абсолютно не обов’язково були взаємними з боку решти населення Британії, яке мало думало (якщо взагалі думало) про Північну Ірландію. Старі галузі промисловості Ольстера, як і решта в Сполученому Королівстві, наприкінці 1960-х років перебували в стані занепаду, й уряду в Лондоні вже було ясно, що тамтешня переважно протестантська робітнича спільнота має невизначене майбутнє. Та, попри це, можна впевнено стверджувати, що британська влада впродовж багатьох десятиліть серйозно Ольстером не переймалася.

ІРА перетворилася на маргінальну політичну секту, яка проголошувала Республіку Ірландія нелегітимною через її територіальну неповноцінність та раз у раз повторювала свою «революційну» мету створити іншу Ірландію, радикальну й об’єднану. Невиразна застаріла риторика ІРА майже не справляла враження на молодше покоління найманців (зокрема й на сімнадцятирічного Джеррі Адамса з Белфаста, який приєднався до її лав у 1965 році), яких більше цікавили дії, ніж програми, і які сформували свою власну організацію, таємну «Тимчасову» ІРА[348]. Ця гілка, яка поповнювалася переважно найманцями з Деррі та Белфаста, з’явилася саме вчасно, щоб скористатися хвилею демонстрацій за громадянські права, яка прокотилася всією Північною Ірландією. Протестувальники вимагали від ольстерського уряду в замку Стормонт того, що він давно мав зробити, — надати католикам політичні та громадянські права, але у відповідь отримували хіба що політичний опір і поліцейські кийки.

Конфлікт, який невдовзі на тридцять років охопив північноірландське — і певною мірою британське — громадське життя, спалахнув через вуличні бійки в Деррі після традиційної брутальної Ходи підмайстрів у липні 1969 року в пам’ять про поразку якобітів і католиків 281 рік тому[349]. Через поширення вуличного насилля й вимоги католицьких лідерів щось зробити, офіційний Лондон відрядив до Північної Ірландії підрозділи британської армії та забрав у місцевої поліції контроль над шістьма графствами. Армія, яка складалася здебільшого з вихідців з інших частин Британії, була набагато менш схильна приставати на чийсь бік і загалом поводилася не так агресивно, як місцева поліція. Отож є певна іронія долі в тому, що саме через її присутність новосформована Тимчасова ІРА висунула свою першу вимогу — щоб британський уряд і його війська залишили Ольстер, зробивши перший крок назустріч возз’єднанню острова під владою Ірландії.

Британія військ не вивела. Незрозуміло, як вони в принципі могли це зробити. У 1970-х роках різноманітні спроби побудувати довіру між спільнотами й дозволити цій частині країни самостійно давати собі раду зазнали фіаско через взаємну недовіру та непримиренність з обох боків. Досвід небезпідставно підказував католикам, навіть якщо їм і не подобались озброєні екстремісти, які нібито представляли їхні інтереси, не довіряти обіцянкам північноірландської протестантської верхівки про розподіл влади та громадянську рівність. Останні ж, і так завжди неохоче ідучи на справжні поступки католицькій меншості, тепер серйозно побоювалися невгамовних бойовиків ІРА. Без британських військ Північна Ірландія поринула б у відкриту громадянську війну.

Отож британський уряд опинився в пастці. Спочатку Лондон співчутливо ставився до вимог католиків; але після того, як у лютому 1971 року було вбито британського солдата, уряд почав затримувати людей без рішення суду, й ситуація різко погіршилася. У січні 1972 року, у день, який увійшов в історію як «Кривава неділя», британські солдати вбили тринадцять мирних демонстрантів на вулицях Деррі. Того самого року в Ольстері загинули 146 членів сил безпеки та 321 цивільна особа, а