Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

стрілянину, забудуть про мене. Вони-то почали, але швиденько припинили, поговоривши один з одним. Я з коня зліз, бо ліс занадто густий був, побіг далі. Часто падав, бо ж темно. Намагався орієнтуватися за місяцем, але його було погано видно з-за дерев. Чув позаду голоси, погоня тривала. Я вирішив їх обдурити, заліз на дерево, великий дуб, сховався у гілках. Хай спробують знайти. Сидів тихесенько, потім побачив вогні. Мої переслідувачі запалили смолоскипи, вишикувалися у ланцюг і щільно прочісували ліс їх стало багато, мабуть, підійшла допомога з села, більше півсотні чоловіків, всі озброєні. Я принишк на дереві, думав, що навіть вранці ще спробуй звідси вибратися, згадав Стерлінга, який перед смертю просив допомогти його доньці. Вхопився хоч за якусь надію, бідолаха. Як страшно вмирати, коли не можеш урятувати свою дитину.

Я тільки головою покрутив, згадав Моніку, втішився, а потім почув собачий гавкіт. Ще далеко, але він наближався. Пустять собак по сліду, вони знайдуть цей дуб, і мене підстрелять, наче куріпку. Треба було злазити і тікати, шукати якийсь струмок, бо тільки вода може збити собак, це мені граф розповів, який прочитав силу-силенну пригодницьких книжок. Він знав, що робити при степовій пожежі, як поводитися при зустрічі з величезними мавпами або як добувати вогонь без сірників та інше, при цьому не вмів вести справи, збанкрутував і став у мене нахлібником От як у житті дивно буває.

Я зліз з дерева і побіг геть. Треба було придивлятися, бо попереду були абреки зі смолоскипами, — щоб не зіткнутися з ними. А позаду собаки, вони наближалися, взяли слід. І жодної річки поруч, ліс і все. Я спробував зробити петлю, як ото робить заєць у зимовому лісі, щоб приховати місце свого лежання. Можливо, заплутаю собак, і вони теж підуть по колу. Я крутився у лісі, поспішав, перечепився за корінь і впав. Мене покликали. Горці. Я принишк. Постріл, куля пролетіла поруч. Я теж вистрелив, побіг. У лісі важко влучити, дерева захищали мене. Але попереду вогні й голоси. З боків те саме, позаду собаки, що стрімко наближалися. Я спробував вислизнути з оточення, та де там Вперся у стіну скель. Спробував на неї видертися, але абреки почали стріляти. Вони були вже поруч, вони вміли полювати, а тут ще собаки. Я почав відстрілюватися. Абреки залягли. Все, вони оточили мене, не втекти. Порахував набої. Три десятки для гвинтівки і лише чотири для револьвера. До ранку не вистачить. А допомоги годі й чекати, ніхто у ліс вночі не поткнеться. Та і вдень теж.

— Здавайся! — крикнули мені.

Здаватися не хотілося, я вбив чи поранив кількох абреків і розумів, що мені буде у полоні. Поки є набої, відстрілююся, а останній собі. Помирати мені не хотілося, я права не мав знову залишати Моніку сиротою, але іншого виходу не було. Хоч здамся — вб’ють, хоч ні. А якщо сам себе, то хоч без тортур. Вже прости Господи слабкість мою.

— Здавайся! — знову крикнули. Я вистрелив на голос, абрек заверещав. Інший щось крикнув, владно так, мабуть, головний тут. Стрілянина припинилася. Абреки наче чогось чекали. Я дивився у ніч, потім побачив якусь тінь, що вилізла з-за дерева неподалік. Я вистрелив, тінь скрикнула, а потім вибух. Десь угорі. На мене посипалося каміння, і настала темрява. Абреки використали гранати, які в них ще були.

Я опритомнів від того, що на мене вилили холодної води. Ось так, шукав я воду, а вона мене сама знайшла. Відкрив очі, побачив купу абреків зі смолоскипами, що вороже дивилися на мене. Один із них кинувся до мене і підняв кинджал. Вбив би, його погляд палав люттю — та пролунав голос. Я озирнувся, прямо наді мною стояв якийсь горець. Невисокий, худий, з вусами та короткою бородою. Він не кричав, просто щось тихо сказав по-своєму, і абрек із кинджалом відступив.

— Де твій товариш? — спитав мене цей чоловік непоганою російською.

— Не знаю. Ми загубилися у втечі.

— Брешеш, знаєш, — він сказав щось по-своєму, і мені приставили до голови рушницю.

— Кажи.

— Ні.

— Не боїшся вмерти?

— Боюся.

— Тоді розкажи, де він сховався, і житимеш.

— Ні, стріляйте, — я зашепотів молитву, бо хоч перед смертю треба про Бога подумати, коли у житті про це забував.

— Хто він тобі, що ти ладен за нього померти?

— Син людини, якій я дав слово берегти його.

— Що важить слово руського? — каже він з презирством.

— Моє важить.

Я далі шепочу молитви. Бо настав час помирати.

— Ми все одно знайдемо його, — каже головний абрек.

— Тут уже я нічого не вдію.

Отаман абреків щось наказує по-своєму. Мене тягнуть кудись, кидають у глибоку яму. Я непритомнію, бо мене просто кидають у провалля, наче мішок із картоплею в погріб. Коли отямлююся, бачу, що лежу на дні. Дивом не зламав шию. Взагалі дивом лишився живий. Спочатку не потрапив під кулі, потім не загинув від гранати, тепер ось знову. До чого ці дива? Інший би подумав, що справа йде до порятунку, але у нас у Туркестані служив солдат, який вижив після кульового поранення в голову, потім після укусу кобри, далі єдиний виплив з гірської річки, що змила похідний табір після несподіваної зливи. Вже здавалося, що немає йому смерті, а потім він послизнувся на гірській стежині і впав у провалля. Тож дивовижні порятунки в минулому зовсім не обов’язково повторюються у майбутньому..

Я спробував підвестися, але паморочилося в голові, то просто сів. Дуже пекли руки, міцно зв’язані за спиною. Я спробував рухати пальцями, але не зміг. Намагався терпіти, але чим далі, тим руки пекли більше. Я підвівся.

— Є хто тут? — гукнув. Побачив тінь.

— Що тобі потрібно, гяур! — у мене плюнули згори. — Ми будемо тебе мучити! Різати на шматки! Ти за все заплатиш, шакале!

Голос був мені знайомий, я згадав того підлітка, якого схопив удень на дорозі. Здається, це був він. Просити його розв’язати руки не було сенсу. Чоботи, в яких було сховане лезо, абреки з мене завбачливо зняли. То я почав нишпорити уздовж стін ями. Знайшов місце, де з землі виступала кам’яна брила з гострим кінцем. Став на коліна, повернувся спиною і почав терти мотузку на руках об ту брилу. Тер довго, кілька годин, аж поки перетер. Руки набралися водою, страшенно боліли. Я аж