Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Ото тепер Іудою працюєш?

— А що мені робити? Я — сирота, ніхто про мене піклуватися не буде, все сам. То ото й кручуся, заробляю копійку. Нелегко це, ризикую дуже, бо ці ж абреки зовсім дикі. І ото я перед смертю навшпиньки ходжу, а отримую копійки, тоді як начальство моє розкошує в гарнізоні, а отримує тисячі. Начальник команди вже і в Одесі будинок купили, і в Петербурзі.

— Чого далеко так?

— А щоб подалі звідси.

— Що з донькою англійця?

— Та що, потішилися абреки і продали кудись.

— Куди?

— Може, в гарем кудись. Дівка гарна, білявка, таких тут люблять.

— Де дорога на Шалі?

— А ви мене не вб’єте?

— Дорога де?

— Я покажу, тільки не вбивайте.

Виявилося, що до дороги на Шалі, великого аулу десь на півдні за Грозним, вела лісова стежина.

— Значить так, зараз я тебе відпущу, поїдеш, скажеш абрекам, що тобі наказали. Про мене анічичирк. Зрозумів?

— Так, так! А про кров на голові скажу, що у темряві об гілку вдарився.

— Дивися мені. Якщо зрадиш, я з тебе шкіру здеру.

— Ні, ні, я жити хочу!

Відпустив я його, а сам сховався неподалік від стежини. Вже темно було. Сидів тихенько, чекав. Навіть якщо здасть мене козачок, то хай спробують знайти у темряві. Чекав довго, коли почув якісь звуки. Прислухався, наче коні тупотять, ледь чутно. Ага, он перший вершник, он ще один і ще. Сімнадцятеро я нарахував. Загін цілий. Кінь із зв’язаним Іваном посередині. Просто так не висмикнеш. Проїхали вони, а я за ними пішов. Добре хоч не поспішали, бо ж темно. Довго йшов, коли бачу, що один із абреків відстав. До вітру схотів відійти. З коня не злазив, просто обидві ноги з одного боку звісив і пустив струмінь. Руки в нього зайняті, якраз те що треба Підскочив і по голові рукояттю револьвера Кінь форкнув, занервував, але я повіддя схопив, примусив стояти. Потім з абрека папаху його взяв і кинджал із гвинтівкою, патронташ. Тіло в кущі скинув. Може б, треба було і вбити, але я останнім часом кров зайву на себе брати боявся. Ну його. Все одно не швидко отямиться.

Нагнав коня, наздогнав абреків. Дивлюся, останній мені наче дорогу дає. Я вперед. Потім ще один і ще. Так ледь не в середину загону потрапив, коли зупинився, бо передній дороги мені не дав, то там було моє місце. Їду, а сам у холодному поту. Бо ж серед озброєних бандитів, сам, уночі. Добре хоч мовчки їдуть і темно, а то б одразу мене пристрелили. Їду, що далі робити — не знаю. Іван від мене за два вершники. Трясеться на коняці, руки в нього зв’язані, у роті кляп. Ледь чутно стогне. Казав же дурню, щоб не їхав, та тільки не послухав мене! Тільки що зараз про те згадувати?

Їду, мацаю руками в’юк якийсь, що до сідла приторочений. Металеве щось, не можу зрозуміти, що, коли здогадуюся: гранати! Коли я в армії служив, їх іще не було, після Японської війни вони поширилися. Полюбляли їх бунтівники, але дістати військові гранати було важко, то самотужки бомби робили. Гранати — це добре. Витягнув обидві і запхав у кишені. Далі їду. Ось стежина на дорогу вивела, там уже швидше поїхали, але все одно мовчки. А потім загальмували, по ланцюгу щось передали. Я їхньої мови не знаю, то мугикнув щось схоже далі, дивлюся, що абреки зброю перевіряють. А, щоб не дзенькнуло нічого! Онде попереду над дорогою пагорб, а на ньому пост. Є і на дорозі пост, але звідти пішли солдати. А на горі вогонь горить і видно багнет вартового, що ходить за стіною. Зовсім тихенько поїхали, а я думаю, що саме час, бо що там далі буде, невідомо. Гранати дістав, висмикнув чеки, витримав мить, одну вперед щосили, іншу назад. Вибухи, крики, солдат із посту стріляти почав, метушня. Мого коня осколком поранило, я з нього скочив, підбіг до коня з Іваном Кінь теж поранений був, я Івана схопив на плече, у темряві побачив, що поруч кінь без вершника, Івана туди перекинув, сам у сідло стрибнув і погнав геть. До посту лізти і не намагався, бо свої ж застрелять, якщо абреки не поцілять. Подалі звідси втекти, відсидітись десь у безпечному місці, а потім уже вдень на пост вийти і з охороною відбути до Грозного.

Так планував, та тільки абреки виявилися не дурні. Побачили, що я помчав кудись, щось крикнули. Я мовчу, лише коня наганяю. Тут з посту кулемет вдарив. Думав, що це допоможе. Та тільки де там. Чую, скачуть за мною. Не один і не два абреки. Наближаються, бо ж двоє нас на коні. Стріляти почали. Пост позаду залишився, то не бояться. Я двічі відповів з револьвера, сподівався, що злякаються. Та де там, вп’ялися і переслідують. Доженуть, скоро доженуть. Я смикаю Івана.

— Як скажу, зістрибнеш і в кущі. Там сховайся і сиди до ранку. Потім вийдеш на дорогу і біжи до посту армійського. Зрозумів? — чує, щось мугикає. Зірвав йому кляп.

— Я не заєць якийсь, щоб бігати! Дай мені зброю! — кричить. І тут я йому ляпас повернув. Добряче повернув. Він аж отетерів.

— Слухай сюди, паничу. Якщо зробиш так, як я сказав, то, може, і врятуєшся, а як ні, то нехай тебе батько викупляє!

Якраз побачив місцину, де кущі до дороги наближалися, коня дибки поставив, кинджалом руки Івану звільнив від мотузки, скинув його у бік кущів, а сам двічі з гвинтівки вистрелив. Наче поцілив, бо скрикнув хтось із абреків. Я коня нагнав, але не дуже, щоб погоню відвести подалі. Ще кілька разів стріляв, абреки відповідали. Гонитва тривала, я зовсім не знав цих країв, не знав, куди бігти, просто мчав уперед по дорозі. Мені теж треба було тікати в ліс, там сховатися і перечекати до ранку, але хотів відволікти від Івана, то мчав. Коли попереду почулися крики. Чужі, горці. Я здибив коня, зістрибнув із нього і кинувся до лісу. Вже коли сховався за першим деревом, вистрелив спочатку в тих, хто попереду, потім у тих, хто наздоганяв. Сподівався, що в темряві не розберуться і почнуть