Читати книгу - "Чвара королів"

Голова сама собою обернулася на раптовий сморід. Позаду в дверях стояла Шая, вдягнена у подарований ним сріблястий халат. «Кохав я діву, за зиму краснішу, з волоссям, осяйного срібла пишнішим». За нею мулявся один з жебрущих братів — огрядний чолов’яга у засмальцьованій та залатаній рясі, з грязюкою на босих ногах і мискою для милостині, підвішеній на шиї на шкіряному паску там, де септон носив би кришталя. Тхнуло від нього так, що і помийний щур би носа затиснув.

— Пан Варис просить вашої ласки, — дещо урочисто оголосила Шая.

Жебрущий брат вражено глипнув на неї. Тиріон засміявся.

— Отакої! Як це ти його впізнала, а я ні?

Шая стенула плечима.

— Та це ж він, тільки вдягнений інакше.

— А ще має інше обличчя, парфуми та ходу, — додав Тиріон. — Більшість людей він би обдурив.

— О так! Напевне, усіх чоловіків і багацько жінок. Та не повій. Повія вчиться бачити людину, а не її вбрання. Інакше її скоро знайдуть зарізаною в кривому провулку.

Варис болісно щулився, і зовсім не з-за оманливих ціпок на ногах. Тиріон всміхнувся.

— Шає, чи не принесеш ти нам вина?

Вельми можливо, він буде змушений перехилити чарку-другу. Новини, які євнух поспішає принести особисто посеред глупої ночі, не можуть бути добрими.

— Ніяк не наважуся розповісти вам, з чим прийшов, пане мій, — почав Варис, коли Шая вийшла по вино. — Звістки мої сумні й жахливі.

— Ви б мали вдягатися у чорне пір’я, Варисе. Бо носите слова, чорніші за будь-якого крука.

Тиріон незграбно зіп’явся на ноги. Наступне питання змушувало його тремтіти заздалегідь.

— Справа у Хайме?

«Якщо йому заподіяли шкоди, їх ніщо не врятує.»

— Ні, пане мій. Справа зовсім інша. Пан Корній Пенроз мертвий. Штормолам відчинив браму перед Станісом Баратеоном.

Всі думки у Тиріоновій голові потонули у хвилі відчаю. Коли Шая повернулася з вином, він зробив рвучкий ковток і жбурнув келиха у стіну. Той розлетівся на друзки, вино потекло каменями, схоже на довгі, темні у місячному сяйві пальці. Шая підняла руку, сахаючись від скалок.

— Прокляття на його голову! — оскаженіло вигукнув Тиріон.

Варис всміхнувся, показавши повного рота гнилих зубів.

— На чию, пане мій? Пана Корнія чи князя Станіса?

— На обидві!

Штормолам — могутня твердиня. Вона мала б простояти принаймні з півроку… щоб Тиріонів батько встиг дати ради Роббові Старку.

— Як це трапилося?

Варис глипнув на Шаю.

— Ласкавий пане… чи мусимо ми лякати вашу милу панну проти ночі кривавими жахіттями?

— Якась панна, може, і налякалася б, — відповіла Шая, — та я не з лякливих.

— А тут таки є чого лякатися, — мовив Тиріон. — Штормолам впав, і скоро Станіс оберне очі до Король-Берега.

Тепер він шкодував, що викинув те вино.

— Дайте нам хвильку часу, пане Варисе. А тоді я повернуся з вами до замку.

— Я чекатиму в стайні. — Він вклонився і затупав геть.

Тиріон притягнув до себе Шаю, щоб сіла поруч.

— Тут тобі не досить безпечно.

— Я маю навколо себе стіни і охоронців, яких ти сам мені дав.

— Найманих сердюків, — мовив Тиріон. — Вони люблять мої гроші, та чи ладні за них вмирати? Що ж до тутешніх стін, то одна людина стане на плечі іншій, і ось вони вже по цей бік стіни. Під час погромів дощенту спалили маєток, дуже схожий на цей. Вбили господаря, золотих справ майстра. Провина його полягала у тому, що він мав повну комору харчів. А ще розірвали на шматки верховного септона, півсотні разів зґвалтували Лолису і розтрощили голову панові Арону. Як гадаєш, що вони зроблять, коли накладуть руки на панну, милу серцю Правиці?

— Тобто на хвойду, милу прутню Правиці? — Шая зиркнула на нього своїми великими зухвалими очима. — Утім, я б радо стала володаркою вашого серця, мосьпане. Вдягалася б у розкішні шати, подаровані вами, у блават, єдваб і альтембас, чіпляла б на себе коштовності, сиділа б на бенкетах, тримаючи за руку. Подарувала б синів, адже я можу… і ніколи б не осоромила, присягаюся.

«Моє до тебе кохання соромить мене далі нікуди.»

— Солодка мрія, Шаєчко. Але забудь про неї, благаю тебе. Цього не буде ніколи.

— З-за королеви? Її я теж не боюся.

— Зате я боюся.

— То вбий її, та й по тому. Між вами однак така любов, що аж шкварчить.

Тиріон зітхнув.

— Але ж вона моя сестра. Людина, що вбиває кревного родича, навіки проклята у очах богів та людей. До того ж, хоч би що про неї думали ми з тобою, батько з братом люблять свою дорогеньку дівчинку. Я можу обдурити трохи не кожного у Семицарстві, але боги не навчили мене, як перемогти Хайме з мечем у руці.

— Молодий Вовк і князь Станіс теж мають мечі, а ти їх не боїшся.

«Що ти знаєш, люба моя?»

— Проти них я маю всю силу дому Ланістер. Проти Хайме та мого батька я маю криву спину та пару закоротких ніг.

— Ти маєш мене.

Шая поцілувала його, обвила руками шию і притиснулася усім тілом. Її поцілунок розбурхав його пристрасть, як завжди. Але цього разу Тиріон лагідно звільнився з обіймів.

— Ні, не треба зараз. Люба моя, в мене є… скажімо так, зернятко одного задуму. Можливо, вдасться влаштувати тебе на замкову кухню.

Шаїне обличчя застигло.

— На кухню?

— Так. Якщо діяти через Вариса, ніхто нічого не запідозрить.

Вона захихотіла.

— Мосьпане, ви на крок від отруєння. Кожен, хто куштував зварені мною страви, негайно починав хвалити мої постільні вміння.

— Червоний Дитинець має досить кухарів. Різників і хлібопіків теж. Тобі доведеться прикинутися мийницею посуду.

— Горщичною помийницею! — вигукнула вона. — У грубій бурій сорочці, яка усюди дряпається! Невже мосьпанові кортить побачити мене такою?

— Мосьпанові кортить побачити тебе живою, — відповів Тиріон. — Горщики відтирати у шовках та оксамитах не надто зручно.

— То мосьпанові я набридла? — Вона сягнула йому під сорочку, знайшла прутня і двома швидкими рухами напнула його, наче кіл. — Е ні, мосьпан досі мене хоче.

Вона засміялася.

— То ви, мосьпане, схотіли вграти дівку з кухні? Гаразд, посипте мене борошном, змастіть цицьки підливкою, а чи…

— Припини!

Її залицяння нагадали йому Данусю, яка так