Читати книгу - "Сповідь відьом"

— Іншого шляху немає, — тихо сказав Метью в напівтемряві й заспокоїв мене поцілунком.

Але саме стосовно цього Емілі мала протилежну думку.

— Мусить бути інший шлях, — заперечила вона.

— Я намагався придумати, але не зміг, — виправдовувався Метью.

— Куди — або радше до якого часу — ви збираєтеся вирушати? Діана навряд чи зможе злитися з загальним тлом і стати непомітною. Вона надто висока на зріст, — завважила Міріам, поглянувши на свої крихітні рученята.

— Навіть попри те, що Діана не зможе стати непомітною, така подорож небезпечна, — карбував кожне слова Маркус. — Вона може опинитися посеред війни. Або епідемії.

— Або у розпал полювання на відьом. — Міріам сказала це без злоби в голосі, але на неї враз зиркнули три пари обурених очей.

— А ти як гадаєш, Саро? — поцікавився Метью.

З усіх створінь, що сиділи в кімнаті, вона досі не зронила ні слова.

— Ти хочеш вирушити з нею в той час, де вона знайде відьом, які зможуть їй допомогти?

— Так.

Сара заплющила і розплющила очі.

— Тут ви обоє у небезпеці. Це довела Жульєт Дюран. А якщо ви в небезпеці у Медісоні, то будете в небезпеці скрізь.

— Дякую. — Метью розтулив рота, щоб сказати щось іще, та Сара перервала його, піднявши руку.

— Нічого не обіцяй мені, — сказала вона напруженим голосом. — Ти будеш обережним хоча б заради неї, якщо не заради себе.

— А тепер у нас лишився один клопіт: власне подорож у часі, — сказав Метью вже діловим тоном. — Діані знадобляться три предмети з конкретного часу і місця, щоб мати змогу безпечно подорожувати.

Сара кивнула.

— А я можу вважатися таким «предметом»? — поцікавився Метью.

— Маєш серце? Маєш пульс? Авжеж, ти не «предмет»! — Це було найпозитивніше твердження про вампірів, яке коли-небудь робила Сара.

— Якщо вам потрібні якісь старі речі за дороговкази, можете вибирати з оцих. — Маркус зняв із шиї тоненький шкіряний шнурок і підняв його над головою. На шворці, наче на гірлянді, висіли химерні прикраси — зуб, монета, якийсь уламок, що поблискував золотисто-чорним відтінком, і погнутий срібний свисток. Він кинув шнурок Метью.

— Чи ти, бува, не витягнув ось це у жертви жовтої лихоманки? — поцікавився Метью, мацаючи зуб.

— Так, в Новому Орлеані, — підтвердив Маркус. — Під час епідемії тисяча вісімсот дев’ятнадцятого року.

— Про Новий Орлеан і мови бути не може, — різко відказав Метью.

— Та отож, — підтвердив Маркус, зиркнувши крадькома на мене, а потім знову зосередив увагу на батькові. — А як щодо Парижа? Там можна буде зустрітися з Фанні. У неї має бути друга сережка.

Метью торкнувся пальцями маленького червоного камінчика в золотій філіграні.

— Ми з Філіпом забрали тебе з Парижа — і від Фанні. Тоді був Терор, пам’ятаєш? Тогочасний Париж — не місце для Діани.

— Так, ви удвох нервували через дрібниці й метушилися довкола мене, наче дві старі бабці. Мені вже випало пережити одну революцію. До того ж, якщо ти хочеш знайти безпечне місце в минулому, тобі доведеться докласти достобіса зусиль, татку, бо це не так просто, — пробурчав Маркус. Раптом його обличчя осяяла здогадка. — А може, Філадельфія?

— Я не був з тобою ані в Філадельфії, ані в Каліфорнії, — проторохтів Метью, перш ніж його син встиг розтулити рота. — Тож краще ми вирушимо в той час і в те місце, які мені добре відомі.

— Навіть якщо ти добре знатимеш, куди нам треба потрапити, я не впевнена, що зможу це зробити, — озвалася я, знову відчувши небажання займатися магією.

— А я гадаю, що зможеш, — різко заперечила Сара, — бо ти все своє життя цим займалася. І коли була ще дитинчам, і маленькою дівчинкою, коли гралася зі Стівеном у хованки, і підлітком. Пам’ятаєш, як часто ми витягували тебе із лісу і швиденько відмивали та відчищали, щоб ти в школу не запізнилася? Як ти гадаєш, чим ти тоді займалася, як не магією?

— Ну, не в часі ж я подорожувала! Сто відсотків — ні! — відказала я, не кривлячи душею. — Я й досі не розумію, як це у мене виходило: куди дівається тіло, коли я потрапляю в інше місце?

— Хтозна. Але не хвилюйся. Це з кожним бувало. Скажімо, ти їдеш на роботу і не пам’ятаєш, як ти туди дісталася. Або промине день, а ти хоч убий не можеш пригадати, чим ти впродовж нього займалася. Кожного разу, коли тобі про таке розповідають, можна не сумніватися, що перед тобою — мандрівник у часі, — пояснила Сара. Вона говорила про подорожування в часі навдивовижу буденно.

Метью відчув мої побоювання і взяв мене за руку.

— Ейнштейн якось сказав: усі фізики усвідомлюють, що відмінність між минулим, теперішнім та майбутнім — це «ілюзія, за яку вперто тримаються люди». Він не лише вірив у чудеса та дива, він вірив і в гнучкість та еластичність часу.

У двері обережно постукали.

— Щось я не почула, як під’їхало авто, — підозріло мовила Міріам, підводячись із кушетки.

— Та то, мабуть, Семі — він збирає гроші на передплату газет, — припустила Ем, підводячись із крісла.

Ми тихо чекали, поки вона йшла до парадних дверей і мостини під її ногами скрипіли, немов на знак протесту. По тому, як Маркус та Метью поклали руки на стіл і напружилися, я зрозуміла — будь-якої миті вони готові зірватися з місця.

У їдальню залетів порив холодного вітру.

— Слухаю вас, — ошелешено мовила Ем. За якусь секунду Маркус та Метью стояли біля неї. До них швидко приєдналася Табіта, твердо вирішивши підтримати ватажка зграї в його важливій справі.

— Ні, це не хлопчик-газетяр, — сказала Сара, поглянувши на порожнє крісло біля мене, хоча могла цього й не говорити, бо Метью там уже й слід прохолов.

— Ви Діана Бішоп? — спитав низький чоловічий голос зі знайомим іноземним акцентом, злегка розтягуючи ненаголошені голосні.

— Ні, я її тітка, — відповіла Ем.

— Може, вам чимось допомогти? — холодно, але ввічливо спитав Метью.

— Мене звуть Натаніель Вільсон, а це моя дружина, Софі. Нам сказали, що тут можна знайти Діану Бішоп.

— Хто це вам сказав? — тихо спитав Метью.

— Його мати — Агата, — сказала я, підводячись, і рушила до дверей.

Його голос нагадав мені ту жінку-демона, дизайнера з Австралії з навдивовижу гарними карими очима. Я розмовляла з нею в кафе, коли відвідувала Бодліанську бібліотеку.

Міріам спробувала заступити мені шлях, та побачивши вираз мого обличчя, швидко відійшла убік. Але спекатися Маркуса було не так просто. Він схопив мене за руку і потягнув до сходів.

Натаніелів погляд легеньким