Читати книгу - "Сповідь відьом"

— Ви Діана Бішоп? — спитав він.

З-за спини Натаніеля з’явилося жіноче обличчя — миловидне й кругле, з розумними карими очима та ямочкою на підборідді. Цій жінці теж було двадцять із гаком, і м’який та ледве чутний тиск її погляду свідчив про те, що вона теж демон.

Коли вона мене роздивлялася, їй через плече впала довга каштанова коса.

— Це вона, — сказала молода жінка з акцентом, що видавав у ній уродженку Півдня. — У моїх снах вона мала такий самий вигляд.

— Усе нормально, Метью, — сказала я, бо ці два демони становили небезпеку не більшу, ніж Марта й Ізабо.

— То ви і є той самий вампір, — мовив Натаніель, скинувши погляд на Метью. — Моя мати попереджала мене про вас.

— Вам слід було дослухатися до її попередження, — мовив Метью стиха, але в тій пораді чулася загроза.

Однак це, здавалося, не справило на Натаніеля належного враження.

— Вона сказала мені, що ви навряд чи зрадієте, побачивши сина члена Конгрегації. Але я прийшов сюди не від її імені. Я тут через Софі. — Він витягнув свою дружину з-за спини і захисним жестом підгріб собі під руку. Вона здригнулася від холоду і сильніше притиснулася до нього. Вони були вдягнені не до нью-йоркської осені. Натаніель мав на собі стару фермерську куртку, а на Софі не було нічого теплішого за водолазку та в’язаний вручну довгий джемпер до колін.

— Вони обидва — демони? — спитав мене Метью.

— Так, — відповіла я, хоча щось змусило мене на мить завагатися.

— А ви — теж вампір? — спитав Натаніель Маркуса.

Той вишкірився вовчою посмішкою.

— Вгадали.

Софі й досі торкалася мене своїм типово демонським поглядом, хоча я відчувала легенький свербіж на своїй шкірі. Мимоволі вона поклала руку собі на живіт, немов захищаючи його.

— Ви вагітна! — скрикнула я.

Маркус так здивувався, що ослабив хватку на моїй руці, і я рушила до гостей. Метью різко схопив мене, коли я проходила повз нього. Будинок, збуджений появою двох гостей та несподіваним вивертом Метью, виказав своє невдоволення, гучно гепнувши дверима гостьової кімнати.

— Те, що ви відчуваєте, це через мене, — сказала Софі, ще сильніше пригортаючись до свого чоловіка. — Мої предки були відьмацького роду, а я вийшла не такою, як вони.

До залу ввійшла Сара і картинно здійняла руки догори.

— Ну от. Я ж казала, що невдовзі в Медісоні з’являться демони. Утім, будинок знає свою роботу краще за нас. Коли вже прийшли, то заходьте, бо надворі холодно.

Демони увійшли, і будинок застогнав так, наче ми йому страх як осточортіли своїми витівками.

— Не хвилюйтеся, — спробувала я заспокоїти їх. — То так будинок сказав нам, що не проти вашого приходу, а у який спосіб він це зробив — неважливо.

— Будинок моєї бабусі був такий самий, — усміхнулася Софі. — Вона мешкала в старому норманському помешканні в містечку Севен Девілз. Там я й народилася. Офіційно Севен Девілз є частиною Північної Кароліни, але мій татко казав, що мешканцям міста про це не повідомили. Тож ми — як окрема держава.

Двері гостьової кімнати розчахнулися, і на порозі виникли ще четверо Бішопів і з цікавістю спостерігати за тим, що відбувалося. Хлопчик із кошиком для ягід помахав рукою. Софі сором’язливо помахала йому у відповідь.

— У моєї бабусі теж мешкали привиди, — спокійно додала вона.

Привиди, два недружні вампіри та надміру експресивний будинок — усе це виявилося для Натаніеля аж надто обтяжливим.

— Ми не залишимося тут довше, ніж необхідно, Софі. Ти приїхала сюди, щоб подарувати Діані дещо. Роби, що задумала, і хутко повертаймося додому, — запропонував він. Міріам навмисне вибрала цей момент і, схрестивши на грудях руки, виступила із їдальні. Натаніель від несподіванки аж позадкував.

— Спочатку вампіри. Потім — демони. Хто ж наступний? — невдоволено пробурмотіла Сара. І повернулася до Софі. — Так ви вже на п’ятому місяці?

— Минулого тижня дитинка почала ворушитися, — відповіла Софі, поклавши руки на живіт. — Саме тоді Агата й сказала нам, де знайти Діану. Вона не знає про мою родину. Ви мені снилися місяцями. І я не знаю, що побачила Агата, і що змусило її так перелякатися.

— Які сни? — швидко спитав Метью.

— Нехай Софі сяде, а вже потім ми почнемо її допитувати, — лагідно проговорила Сара, беручи контроль над ситуацією. — Ем, принеси нам, будь ласка, печива та молока.

Ем уже поспішала на кухню, і за мить звідти почувся дзенькіт склянок.

— Може, то мої сни, а може — її, — сказала вона, показуючи на живіт, коли Сара провела її та Натаніеля в глиб будинку. Вона поглянула через плече на Метью. — Розумієте, вона — відьма. І, напевне, саме це стурбувало матір Натаніеля.

Очі всіх присутніх прикипіли до випуклості під светром Софі.

— До їдальні, — мовила Сара рішуче. — Усі йдемо до їдальні.

Метью притримав мене.

— Щось надто дивно, що вони заявилися саме тепер. Не згадуй при них про подорож у часі.

— Та вони ж безневинні, — сказала я. І моя інтуїція підтверджувала це.

— Ніхто не є безневинним, а тим паче — син Агати Вільсон. — Табіта, що сиділа поруч із Метью, нявкнула на знак згоди.

— Ви приєднуєтеся до нас, чи вас силою тягнути? — гукнула Сара.

— Уже йдемо, — спокійно запевнив її Метью.

Сара сіла за стіл на чільному місці й показала на порожні стільці праворуч від себе.

— Сідайте.

Ми опинилися напроти Софі та Натаніеля, а через одне порожнє місце від них сидів Маркус. Син Метью розділив свою увагу між батьком та демонами. Я сиділа між Метью та Міріам, які очей не зводили з Натаніеля. Увійшла Ем із тацею, щільно заставленою посудом із вином, молоком, мисками з ягодами та горіхами, а також величезним тарелем із печивом.

— Господи, коли я бачу печиво, мені страшенно хочеться знову стати теплокровним, — побожно мовив Маркус, беручи золотисте кружальце з шоколадним осердям і підносячи його до носа. — Так добре пахне, але на смак — жахливе.

— А ти краще покуштуй ось це, — запропонувала Емілі, підсовуючи йому миску з горішками. — Вони вкриті ваніллю і цукром. Звісно, це не печиво, але схожість є. — І передала йому пляшку з вином та штопор. — Відкоркуй і налий трохи своєму батьку.

— Дякую, Ем, —