Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Ми вийшли на якийсь пустир, посередині якого розгорнулося величезне будівництво. Купа башт незвичної форми тягнулася до неба маленьким лісом. Я аж зупинився, здивований побаченим.

— Що це? — спитав у Рішара.

— Це? Собор Святого Сімейства. Його почали будувати років тридцять тому, досі будують. Мабуть, не добудують ніколи, бо архітектор божевільний.

— Але яка ж краса!

— Дисципліна важливіша за красу. Ходімо! — сказав невдоволений Рішар. — Хочу вас попередити щодо можливих вибриків. Ви втекли від болгар, утекли від італійців, але тут би я не радив вам спробувати тікати знову. Бо французька розвідка — це значно серйозніше, повірте. Вами займається кілька десятків наших агентів. І ми налаштовані вкрай серйозно.

— А як іспанська влада ставиться до того, що чужа розвідка працює на її території?

— Прихильно ставиться. Ба більше, нам виділено півсотні поліцейських. Краще навіть не намагайтеся втекти чи вивезти доньку. Вам не вдасться. Коли виконаєте нашу роботу і розгромите мазепинців у Києві, зможете повернутися до Барселони. Якщо, звісно, схочете. Але я думаю, у вас будуть блискучі політичні перспективи в республіканській Росії, де походження більше не матиме значення, а здібності й відданість новому державному устрою забезпечуватимуть блискучу кар’єру. Не виключаю, що за кілька років я говоритиму з генералом Підіпригорою. Як вам така перспектива?

— Захоплює, — погодився я. А сам подумав, що цей француз погано працює. Якби він добре підготувався до моєї вербовки, прочитав би мої пригоди і зрозумів, що все можна зробити, але не можна примусити Івана Карповича. Ніхто ніколи не міг мене примусити. І зараз я не збирався комусь служити. Я не хотів, щоб Моніка ставала заручником чиєїсь гри і щоб на неї тиснули. Ніколи такого не буде.

— Тоді завтра ви їдете до Кале, там отримаєте найповніші інструкції й вирушите до Мурманська.

— Нікуди я завтра не попливу. Я не бачив доньку майже три роки! Я плив сюди, щоб побути з нею! І я побуду.

Ми обмінялися поглядами.

— Скільки вам потрібно часу?

— Місяць.

— Тиждень. Справа не чекає. Центральна Рада в Києві дуже нас хвилює, і ми не можемо на місяць залишити все як є. Тиждень — і за сім днів ви відбудете до Росії.

— Тиждень занадто...

— Цей термін не обговорюється! Тиждень, враховуючи нинішній день. І цей тиждень ми будемо надавати вам інструкції. По кілька годин на день. Завтра об одинадцятій ви маєте прибути за цією адресою. — Офіцер подав мені аркуш. — Там ми почнемо навчання. Це забиратиме три години щодня. В інший час ви можете бути вільні. І пам’ятайте, що ми спостерігаємо за вами і за вашою донькою. Будь-яка спроба втекти розцінюватиметься як злочин проти Франції. Утечете — ми арештуємо дитину! Чуєте? Думаю, у вас вистачить відповідальності не робити доньці зле. Тепер можете бути вільні. — Полковник кивнув мені і пішов геть.

Я подивився йому услід і став повертатися додому. Ми пройшли досить багато, але в мене була пам’ять філера і дорогу я запам’ятав. Знову проходив біля будівництва, підійшов ближче, щоб роздивитися. Здавалося все дивовижним, у нас так церкви не будували. Але щось у цьому було величне й урочисте. Десь угорі, на риштуванні, гомоніли будівельники, схожі знизу на птахів. Я перехрестився і пішов. Треба думати, як тікати. Не самому, а з дівчатами. Це важко. Вже коли підходив до будинку, помітив стеження. Ці хлопці навіть не ховалися. Кілька сиділо і уважно спостерігало. Я зайшов, дівчата пили чай.

— Хто то був, Іване Карповичу? — спитала Єлизавета Павлівна. Вона була помітно стривожена.

— А за нами слідкують. І з вулиці, і зі двору, — доповіла Моніка. — Я їх у бінокль помітила.

Невеличкий бінокль висів у неї на шиї.

— То що? — Єлизавета Павлівна уважно дивилася на мене. Я подумав, чи могли французи купити її? Або Кейт? Кейт я зовсім не знав, Єлизаветі Павлівні я довіряв, хоча... Вона була закохана, а це почуття робить людину вразливою. На неї могли впливати через Кейт чи через погрози на адресу Кейт.

— Той пан був із французької розвідки. Вони хочуть використати мене у своїй грі в Росії, куди я мушу повернутися.

— Не можна давати себе використовувати, — сказала Моніка і подивилася на Єлизавету Павлівну. — Так же?

— Так, — кивнула Єлизавета Павлівна. — І що ви плануєте робити?

— Виконувати вимоги. Бо вони погрожують вам і Моніці.

— Я їх не боюся! — сказала донька, і я помітив, як розширилися ніздрі її носика, а очі заблищали гнівом.

— Іване Карповичу, і ви хочете, щоб я повірила в це лайно? — спитала Єлизавета Павлівна. — Що ви будете робити те, що кажуть люди, які погрожують вашій доньці? Та ніколи я в таке не повірю! Що ви плануєте робити?

— Про плани краще мовчати, — авторитетно заявила Моніка. Ми подивилися на неї, я усміхнувся.

— Єлизавето Павлівно, я спробую зробити все якнайкраще. Ви, будь ласка, не хвилюйтеся.

— Не довіряєте мені?

— Іване Карповичу, Лізі можна довіряти, — запевнила Моніка.

— Я довіряю, але мені немає чого сказати. Коли буде, ви перші почуєте. А поки що мені