Читати книгу - "У череві дракона"

— Вам би удвох веселіше було, — закінчив Сергій знічено.

— А ви куди? — запитала Надійка.

Сергій промовчав. Я відчула, що в нього вже визріло рішення. Мабуть, у якусь дорогу зібрався, але знає, що я самотності дуже боюся. Рідний мій! Ти, мабуть, не розумієш, що твоя надмірна делікатність мене більше гнітить, ніж рвучка прямота. Будь таким, як усі, — ось чого я від тебе хочу! Яка ж мати за дорослих дітей чіпляється? У дітей свої шляхи, заважати їм не годиться. А самотність… Що з нею можна вдіяти? Така вже доля материнська.

— От бач, Надійко, — мовила я так, наче мені давно відомі плани Сергія. — Нам удвох справді було б краще. Вас іще не виселяють?

— Комендант приходив. Казав, щоб я собі домівку шукала.

— Є у вас домівка, — якомога бадьоріше мовила я. — Утрьох з лелекою заживемо.

Сергій почервонів, мовби вчинив якусь провину. І одразу ж почав пояснювати:

— Павло Михайлович до нас приїздив…

— Коли?

— Вчора. Він тебе питався… Ну, ми з ним познайомилися. Потім поїхали в «Сільгосптехніку». Просто щоб подивитись.

Сергій винувато кліпав очима, а я готова була засміятись, але стрималася.

— Як же ви встигли?.. Він нібито нікуди й не їздив.

— Встигли, — хитрувато примружився Сергій. Та ось він помітив тривогу в моїх очах. — Не хвилюйся, мамо. Це недалеко. Ми до обіду й обернулися.

Трохи опанувавши себе, запитала:

— А чим же ви їздили?

— Павло Михайлович зупинив машину, що належить «Сільгосптехніці». З Києва поверталася. Вони з шофером спершу заїхали до нас, потім… Ну, запросив мене Павло Михайлович. Мені цікаво було.

Я вирішила більше ні про що не розпитувати. Побалакаю з Павлом. Йому ще кілька днів лишалося в нас відпочивати. Змовники! Видно, щось серйозне задумали. Ну, зачекай, Павле! Я тобі покажу, як санаторний розпорядок порушувати.

— А ви не боїтесь? — запитала Надійка, думаючи про своє.

— Чого мені боятися?

— Вона й вікна може повибивати, — кивнула в бік Макарихи.

— Пусте. Нові вставимо.

Її очі враз посвітлішали. Метнулася до плитки, внесла гарячої картоплі, що була густо посилана зеленим кропом.

— Чого ви город не обробляєте?.. Щоб оце аж сюди картоплю на собі тягати… Тут і корову тримати можна. Свою!..

Вона вклала стільки натхнення в слово «свою», наче справді вже в нашій повітці, під лелекою, з’явилася рогата годувальниця.

Коли Сергійко був малий, ми з Василем деякий час тримали корову. Сільський побут власні закони диктує. Надійка також у селі виросла, любить господарство. Та, мабуть, остогидло їй на свекруху працювати — хочеться вільною господинею себе відчути. Легко мені стало на душі: значить, повірила Надійка, що в мене вона не буде наймичкою. Ще б пак! Вона ж бачить: розкішна садиба марно пропадає. А колись тут добре господарство було.

— Переходьте до мене, Надійко. Заводьте корову, якщо впораєтесь. Від мене кривди вам не буде.

— Ніби я того не знаю! — видихнула радісно.

— А Яків повернеться… Він мені теж не чужий.

Надійка заночувала у нас. Вранці ми разом вирушили на роботу — вона до свого мотелю, а я в санаторій.

Відразу ж розшукала Павла. Він зустрів мене винуватою посмішкою:

— Усе приймаю — і кару, й амністію. Воля ваша.

Я пожартувала:

— Не сподівалася, що ви такий спритний.

— Воно само собою сталося. Правду кажучи, я вас підстерігав. Потім подумав, що ви вже пішли додому. Вирішив доганяти.

— На засіданні місцевкому затрималась. Сільськогосподарські питання вирішували.

— Невже? Які ж саме? — сміявся Павло.

— Можна чи не можна тримати курей. Люди сарайчиків набудували, а начальство лається.

Потім похопилася: навіщо йому це знати? Але Павло, виявляється, все вже довкола санаторію встиг вивчити.

— Це отам за оранжереєю? Туди к бісу! Чого ж їх не тримати? До них тут хіба що лисиці деякі претензії матимуть. А начальству чим вони зашкодили?..

— Ми ж не радгосп, а санаторій. Відповідальні особи в нас відпочивають. Перед вами сам товариш Околиця лікувався. Третій секретар ЦК.

— Сам! — білозубо реготав Павло. — Ніби той «сам» лише до півоній принюхується. Хто це у вас такий грамотний?..

Хотілося сказати: Кулик, звичайно. Хто ж іще? Добре його пропісочили члени місцевкому. Хоч це й міська смуга, але ж не Хрещатик. Ліси довкола. А, бач, прискіпується до людей, щоб владою своєю похизуватися. Та нічого з того не вийшло. Микола Олександрович нас підтримав. А щоб лісництво з протипожежних міркувань не заперечувало, треба цегляні сараї збудувати. Ото й уся проблема. Так і ухвалили: доручити тов. Куликові П. І. забезпечити співробітників санаторію цеглою та цементом…

Я, звісно, про це промовчала, а Павло не розпитував. Заговорила про інше.

— Скажіть, Павле Михайловичу… Йому там сподобалось?

Замість відповіді він узяв мене за лікоть і повів у зимовий сад. Тут було багато світла, росли пальми, а поміж них стояли лавочки та шезлонги.

— Софіє Кирилівно! Давайте серйозно поговоримо. Осадчий мені наказав, щоб я без вас не повертався.

— Оце ви називаєте — серйозно? — лукаво кинула, сідаючи навпроти.