Читати книгу - "Науково-практичний коментар Земельного кодексу України"

Слід наголосити на тому, що розробка проекту землеустрою щодо зміни меж населеного пункту без розробки генерального плану населеного пункту суперечить законодавству, проте на практиці такі випадки достатньо поширені[339].

Генеральні плани населених пунктів, на підставі яких повинні розроблятися землевпорядні проекти щодо встановлення і зміни меж районів, селищ, міст, районів у містах, є різновидом містобудівної документації, "яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту" (ст. 1 ЗУ "Про планування і забудову територій"). Зокрема, Генеральним планом населеного пункту визначаються потреби в територіях для забудови та іншого використання, а також потреба у зміні межі населеного пункту (ч. 1 ст. 12 ЗУ "Про планування і забудову територій"). Детальніше щодо правового режиму генеральних планів населених пунктів див. коментар до ст. 39 ЗКУ.

Технічні аспекти встановлення меж регламентуються різного роду методичними та рекомендаційними актами: див., наприклад, Технічні вказівки по складанню проектів встановлення меж сільських населених пунктів, схвалені науковою радою Українського науково-дослідного і проектно-вишукувального інституту по землеустрою і затверджені Держкомземом України 30.10.1991.

До частини третьої. При включенні земельних ділянок в межі району, села, селища, міста, району у місті на відповідну земельну ділянку поширюється комплекс правових вимог, передбачених у містобудівній та землевпорядній документації для відповідного адміністративно-територіального утворення, вимоги нормативно-правових актів, загальнообов'язкових на даній території. Вони можуть вступати (і найчастіше дійсно вступають) у суперечність із існуючим використанням земельної ділянки, її цільовим призначенням.

Проте, відповідно до ст.ст. 14, 19, 41 Конституції України, ч. 1 ст. 153, ч. 1 ст. 155 та ін. ЗКУ права на землю можуть бути обмежені або припинені виключно в порядку, встановле­ному законом. Закон не передбачає припинення прав на земельні ділянки у разі їх включення до меж району, села, селища, міста, району у місті. Більш того, у ч. З коментованої статті наголошено, що "включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району у місті не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до цього Кодексу". Щодо вилучення та викупу земельних ділянок див. ст.ст. 146, 147, 149-151 ЗКУ та коментар до них.

   1. Рішення про встановлення і зміну меж районів і міст приймається Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської чи Севастопольської міської рад.

   2. Рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ приймаються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською чи Севастопольською міською радами за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад.

   3. Рішення про встановлення і зміну меж районів у містах приймається міською радою за поданням відповідних районних у містах рад.

До частини першої. Правило, яке кореспондує коментованій нормі, вміщене й у п. "г" ст. 6 ЗКУ, яка визначає повноваження Верховної Ради України у галузі земельних відносин.

Дане положення відповідає п. 29 ч. 1 ст. 85 Конституції України, яка відносить до повно­важень Верховної Ради України встановлення і зміну меж районів. Разом із цим, Верховна Рада не уповноважена Конституцією визначати межі районів у містах, про що наголошено у Рішенні Конституційного суду у справі про адміністративно-територіальний устрій від 13 липня 2001 року №11-рп/2001[340].

До частини другої. Ч. 2 статті, що коментується, надає повноваження щодо встановлення і зміни між сіл і селищ Верховній Раді Автономної Республіки Крим, обласним радам, та Київській і Севастопольській міським радам. Ці повноваження надаються названим органам також п. "з" ст. 7 ЗКУ (Верховній Раді Автономної Республіки Крим), п. "ж" ст. 8 (обласним радам) та п. "ж" ст. 9 (Київській та Севастопольській міським радам).

Конституція України (ст.ст. 133, 140) та інші акти чинного законодавства не передбачають існування сіл і селищ у складі міста, проте законодавець передбачив право Київської та Севастопольської міських рад визначати межі сіл і селищ. Прикладом реалізації цього повноваження було включення Київською міською радою селища міського типу Пуща-Водиця до системи адміністративно-територіального устрою міста Києва (Рішення Київської міської ради №162/1139 від 30.01.2001 "Про адміністративно-територіальний устрій міста Києва")[341]. Проте менш ніж через рік Київська міська рада саме з міркувань відсутності у законодавстві вказівки на можливість включення селищ до складу міст прийняла рішення про приєднання селища до Оболонського району міста Києва (Рішення Київської міської ради №72/1506 від 08.11.2001 "Про внесення змін до рішення Київради від 30.01.01 №162/1139 "Про адміністративно-територіальний устрій міста Києва" в частині статусу селища міського типу Пуща-Водиця")[342]. Загалом, практика існування одних населених пунктів у межах інших набула в Україні поширення. Так, у 2000 році у адміністративних межах міст рай­онного значення перебувало 1400 селищ та сіл[343]. Така ситуація, зокрема, призводить до колізії компетенції у питанні розпорядження землями, що включені до складу одразу двох населених пунктів.

Відповідно до