Читати книгу - "Бенкет круків"

— Ваша світлосте,— пробурмотів тайросянин, низько вклоняючись,— тепер я навіч бачу, що ви прегарна, як і кажуть. Навіть за вузьким морем ми начувані про вашу незрівнянну вроду та про горе, яке терзає ваше ніжне серце. Нема на світі людини, яка б вам повернула вашого сина, юного сміливця, однак я маю сподівання, що бодай зможу запропонувати вам бальзам на рани,— він опустив руку на скриньку.— Я приніс вам справедливу відплату. Я приніс вам голову вашого валонкара.

Від прадавнього валірійського слова королеву аж холодок прошив, але водночас пробрав і трепіт передчуття.

— Куць мені більше не брат, якщо взагалі колись був братом,— відтяла Серсі.— Його імені я теж не вимовлятиму. Колись це було горде наймення, та він його зганьбив.

— У Тайроші ми прозиваємо його Червоноруким, бо з його пальців цебенить кров. Кров короля і кров батька. А ще подейкують, що він і матір свою вбив, страшними кігтями собі прокладаючи дорогу на волю з її лона.

«Ну й дурниці!» — подумала Серсі.

— Щира правда,— сказала вона.— Якщо в цій скрині — голова Куця, я пожалую вам титул лорда й багаті землі та фортеці.

Титул дешевший за болото під ногами, а в приріччі повно зруйнованих замків, які стоять самотою серед необроблених ланів і спалених сіл.

— Придворні вже чекають на мене. Відчиняйте скриньку — поглянемо.

Тайросянин широким жестом відкинув віко скрині й, усміхаючись, відступив. Усередині на м'якому синьому оксамиті покоїлася голова карлика, витріщаючись на королеву.

Серсі пильно її роздивилася.

— Це не мій брат.

У роті стояв квасний присмак. «Мабуть, забагато я хотіла, особливо після Лораса. Не можуть боги бути настільки милостиві».

— У цього чоловіка карі очі. А в Тиріона одне око було чорне, а друге — зелене.

— Очі, атож... ваша світлосте, очі вашого брата трішки... зіпсувалися. Отож я взяв на себе сміливість замінити їх скляними... але помилився з кольором, як ви й сказали.

Це її тільки гірше роздратувало.

— Може, в цієї вашої голови очі й скляні, а от у мене — ні. Та на Драконстоні химери більше схожі на Куця, ніж цей дядько. Він лисий і вдвічі старший за мого брата. І куди поділися його зуби?

Чоловік, зачувши лють у її голосі, аж скулився.

— У нього був разочок чудових золотих зубів, ваша світлосте, але ми... я так шкодую...

— О, поки що ні. Але дуже скоро пошкодуєте.

«Слід би його повісити. Нехай хапає ротом повітря, доки обличчя не посиніє, як у мого любого синочка». Ці слова мало не зірвалися їй з вуст.

— Це просто помилка, чесно. Карлики всі такі схожі один на одного, і... ваша світлосте, ви ж бачите, в нього немає носа...

— В нього немає носа, бо ви його відрізали.

— Ні! — чоло його зросилося потом, виказуючи, що він бреше.

— Так,— у голос Серсі просочилася солодка отрута.— Принаймні вам на це вистало розуму. Бо перед вами один дурень намагався мене переконати, що ніс йому наново відростив чаклун-бурлака. Однак мені здається, що ви тепер винні цьому карлику носа. Дім Ланістерів завжди сплачує свої борги, і ви сплатите також. Пане Мірине, заберіть цього шахрая до Кайберна.

Сер Мірин Трант, підхопивши тайросянина під руку, потягнув його геть, а той ще намагався протестувати. Коли вони зникли за дверима, Серсі обернулася до Озмунда Кетлблека.

— Пане Озмунде, заберіть оце з-перед моїх очей і приведіть решту трьох, які начебто знають щось про Куця.

— Так, ваша світлосте.

На жаль, троє потенційних інформаторів принесли користі не більше, ніж тайросянин. Один сказав, що Куць ховається в старгородському борделі, беручи в рот у чоловіків. Серсі одразу уявила цю кумедну картинку, але й на мить у це не повірила. Другий запевняв, що бачив карлика в балагані у Браавосі. Третій наполягав, що Тиріон став пустельником, оселився в приріччі, на якомусь пагорбі з привидами. Всім трьом королева відповіла однаково.

— Якщо ваша ласка, проведіть одного з моїх бравих лицарів до цього карлика — й отримаєте гарну винагороду,— пообіцяла вона.— Якщо, звісно, то буде Куць. Якщо ж ні... лицарі мої брехню не дуже толерують, так само як і дурнів, які відсилають їх ганятися за тінями. Тож дехто може і язика втратити.

І раптом усі троє інформаторів втратили певність і припустили, що, може, бачили якогось іншого карлика.

Серсі й не уявляла, що карликів так багато.

— Ці малі чудовиська заполонили цілий світ? — скаржилася вона, коли виводили останнього інформатора.— Скільки ж їх може бути?

— Вже менше, ніж було,— озвалася леді Мерівезер.— Прошу честі провести вашу світлість до суду.

— Якщо ви там не занудьгуєте,— сказала Серсі.— Багато в чому Роберт поводився як дурень, однак в одному мав рацію. Правити королівством — тяжка робота.

— Сумно дивитися, як ваша світлість виснажує себе турботами. Я б на вашому місці втекла, щоб веселитися, а всі ці маркітні скарги хай вислуховує правиця. Можемо перевдягтися у служниць і провести день серед простолюду — послухати, що люди кажуть про падіння Драконстону. Я знаю один заїзд, де грає Блакитний Бард, коли не співає для маленької королеви, а ще знаю один підвальчик, де штукар перетворює свинець на золото, воду — на вино, а дівчат — на хлопців. Хай би спробував свої чари на нас двох. Цікаво буде вашій світлості одну ніч побути чоловіком?

«Була б я чоловіком, то стала б Джеймі,— подумала королева.— Була б я чоловіком, то правила б державою від власного імені, а не від Томенового».

— Тільки якщо ви залишитеся жінкою,— сказала вона, знаючи, що саме це Тейна й хотіла почути.— От пустунка — на таке мене підбиваєте! Та що з мене буде за королева, якщо я віддам свою державу в тремтячі руки Гариса Свіфта?

— Ваша світлість надто сумлінна,— закопилила губи Тейна.

— Так,— погодилася Серсі,— але до кінця дня я вже про це шкодуватиму.

Вона взяла леді Мерівезер під руку.

— Ходімо.

Першим прохачем сьогодні був Джалабар Ксо, як і належиться йому за рангом: він-бо королевич, хай і вигнанець. У своєму яскравому плащі з пір'я