Читати книгу - "Яр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Яр" автора Іван Іванович Білик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 194 195 196 ... 291
Перейти на сторінку:
мороз же над вечір подужчав. І ми почали мерзнути. Ледве дочекалися смерку.

Зарівнявши снігом своє лігво зі слідами багаття, ступаючи в уранішні сліди, ми дійшли спочатку до того місця, де вже були вдосвіта, і, не перестаючи наслухати, так само в один слід подалися до насипу. Ми зійшли на нього в тому місці, де шофер улаштував був своє смердюче багаття. Кастусь і тут не проминув продемонструвати свою нелюбов до «бензыны» — плюнув на чорну смердючу латку посеред дороги. Я довго не міг розшукати в темряві того куща ялівцю, під яким улітку сховав наші продукти. Ми пройшли мало не до закруту, добрий кілометр, аж поки я остаточно пересвідчився, що це надто далеко. І коли повернулися назад, я з несподіванки аж скрикнув:

— Так ось же він!

То був кущ навпроти нафтової плями, де шофер розігрівав свою машину.

— І мачыуся ён тута же, паразыт! — обійшовши навколо куща, сказав Кастусь Матусевич. — А мы сматрзлі і толькі маргалі маргаламі.

Свої труби я розшукав і вигріб із-під снігу враз, бо вони були прикриті під снігом лише сухою глицею. Відкривши замазані з обох боків міцним глеєм труби, ми поперекладали вміст у свої торби, закидали розворушене місце під кущем чистим снігом — береженого Бог береже — і, пройшовши з кілометр у бік «моргу», зійшли з насипу. Десь там, за нашими розрахунками, була річка Колима, що мала привести нас до сопки з дивною назвою Три Підкови.

Та щойно ми зійшли з насипу й попростували в бік темної плями, мабуть, купи кущів, як на полотні раптом з'явилася машина, якої ми ще не бачили: у кузові її був улаштований прожектор. Його різучий жовтий промінь повертався то праворуч від дороги, то ліворуч. Ми, вже не ступаючи в слід Якима Литовченка, чимдуж кинулися навпростець білою ділянкою до рятівних кущів. А машина під'їздила ближче й ближче, і мацак прожектора нишпорив з нашого боку дороги, невідомо що видивляючись; я біг і думав: чи вистачить мого серця, щоб добутися до кущів. Тоді почув крик Якима:

— Падайте, падайте!..

Він перший кинувся на сніг, я перечепився через нього й теж упав, а Кастусь Матусевич зупинився й зачаровано стежив за тим живим вогняним ножем, від якого на білому полі спалахували кущі й купини. Яким востаннє крикнув йому:

— Лягай, чортяко!...

Але Кастусь, мов горобець на кущі, під яким скрутилася гадюка, наче паралізований, дивився на лезо променя, що наближалося до нього й усіх нас...

Розділ двадцять четвертий

Глупої ночі з середи на четвер першого квітня 1943 року Максим схопився з ліжка, у чому був, точніше — у чому його мати породила. Небо на сході горіло загравою, і один за одним лунали дужі вибухи. Часом кілька з них з'єднувалося водно, і тоді вся хата дрижала, мов у лихоманці. Максим прилип носом до вікна, і за кожним спалахом на тлі брязкітливих шибок вимальовувалася його гола постать.

— Шо воно, Макси?.. — злякано прошепотіла Оленка.

Максим і сам багато б дав, аби довідатися, що там діється.

— Не знаю.

— Mo, наші... прийшли?

«Наші», мимоволі повторив у думці Максим. Це було невірогідно, фронт пролягав ще дуже далеко, вибухи ж лунали зовсім поряд, коли не в Улянівці, то під Веприками. Щось подібне Максимові доводилося вже раз пережити на своєму віку: тоді перед ним розчинилася в'язнична брама й він здобув несподівану волю.

— Схоже на повітряний наліт...

Але що можуть бомбувати там росіяни? Максим креснув запальничкою й глянув на годинника. Була четверта година. Вибухи не вщухали, навпаки, здавалося, ніби вони щоразу дужчають і частішають.

— Макси... Йди сюди, я боюся.

Максим підійшов до ліжка, постояв, обернувши голову до вікна, і заходився поволі вдягатись.

— Ти куди вдіваєся?

— Нікуди.

Оленка сковзнула ногами на долівку й потяглась до сорочки, що лежала на скрині. У сінях рипнуло, і почувся Пашин голос:

— Ви спите?

Зиркнувши, чи вдяглася Оленка, Максим одщіпнув. Паша теж була в самій сорочці, лише накинулася зверху ковдрою. Коли вікно займалось, Максимові було видно чималу дірку в тій ковдрі. Паша спитала те саме, що допіру й Оленка:

— Шо воно? Mo', наші, га?

Максим не відповів. Його раптом обварило шпарким здогадом. Після одного надто сильного вибуху він сказав, майже крикнув, бо людина під час канонади втрачає чуття власного голосу:

— Антона нема вдома!

Паша здивовано підтвердила:

— Я знаю. Він у ніч пішов.

І раптом злякалась по-іншому:

— Максиме! Де воно стріля?.. Не на станції?.. Максиме!

— Ні! — гуркнув хлопець. — Ні!

Паша підійшла до нього, намагаючись заглянути йому в вічі.

— А чого ви так кричите? Максиме, чуєте? Ви не дуріть мене, чуєте! Це на станції стріля, Максиме?

Він узяв себе в руки й спробував якомога спокійніше пояснити їй:

— Не на станції. В Улянівці або Веприках.

Паша зазимкувато горнулася у ковдру і ніяк не могла вгамувати нервів.

— Ой Божечку. Антона нема... Ой Божечку, де ж він...

У двері протиснувсь Антось:

— Дьо-одьку, кро-осні йдуть!

Паша виштовхала хлоп'яка назад і зачинила двері, по тому й сама пішла на свою половину. Оленка приступила до чоловіка й учепилася йому в руку.

1 ... 194 195 196 ... 291
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яр"