Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

— Дуже тобі вдячний, — кивнув Кент, спокійно приймаючись за друге яйце. — І, до речі, що ти думаєш про юну леді?

— Неймовірна, просто неймовірна! — захоплено видихнув Мерсер.

— Ото ж бо, — згодився Кент. — Неймовірна. Наче вкритий коленкором стіл у галантерейному магазині. Але тут є про що задуматися. Ти, бува, не знаєш, де вона зупинилася або навіщо приїхала до міста, ні?

Він знав, що ставить дурне питання, й майже не очікував, що Мерсер відповість. І дуже здивувався, коли той сказав:

— Я чув, лікар Кардіґен спитав її, чи можемо ми сподіватися на наступний її візит, а вона відповіла, що це неможливо, тому що сьогодні вона відпливає вниз по річці на вечірньому баркасі. Здається, сер, вона казала, що збирається у Форт-Сімпсон.

— Чорт тебе забирай! — скрикнув Кент, проливши на себе каву від хвилювання. — Це ж туди відрядили штаб-сержанта О’Коннора!

— Саме так лікар Кардіґен і казав їй, я чув. Але вона не відповіла. Просто… пішла. Якщо вас не збентежить у вашому стані маленький жарт, сер, я сказав би, що лікар Кардіґен від неї голову втратив. До дідька красива дівчина, до дідька, справді! Здається, він просто очманів від неї!

— Оце ти вже по-людськи заговорив, Мерсере. Вона гарна, чи не так?

— Ну… так… неймовірно гарна, містере Кент, — погодився Мерсер, раптом червоніючи до коренів свого безбарвно-білявого волосся. — Зізнаюся, що поява її в такому незвичному місці радше турбує.

— Я згоден із тобою, друже Мерсере, — кивнув Кент. — Мене вона неабияк стурбувала. І — послухай сюди, старий! — чи не зробиш ти найбільшу послугу людині, яка помирає?

— Я був би щасливий зробити це, сер, справді.

— Тоді от що, — сказав Кент. — Я хочу знати, чи ця дівчина справді відпливає на північ сьогодні ввечері. Якщо я доживу до завтрашнього ранку, ти мені скажеш?

— Я зроблю все можливе, сер.

— Добре. Це лише дурна примха людини, котра помирає, Мерсере. Але я хочу її задовольнити. І я дуже сором’язливий — як і ти. Я не бажаю, щоб Кардіґен знав про це. Є старий індіанець на ім’я Муї, він живе у старій хаті, одразу за тартаком. Дай йому десять доларів і скажи, що він матиме ще десять, якщо розвідає цю справу і чітко все доповість тобі, а потім триматиме рота на замку. Ось — гроші в мене під подушкою.

Кент витягнув гаманець і вклав п’ятдесят доларів у руки Мерсеру.

— На решту купи собі сигар, друже. Мені вони більше не потрібні, а ця маленька витівка того варта. Можеш сказати, що це моя остання розвага на цій землі.

— Дякую вам, сер. Дуже мило з вашого боку.

Мерсер належав до категорії мандрівних англійців — типової для канадського Заходу категорії, що часом змушувала справжніх канадійців дивуватися, чому така велика й славетна країна, як їхня, має триматися метрополії. Завжди запопадливий, солодкаво-ввічливий, він створював враження, ніби здобув відмінний вишкіл як слуга, але будь-який натяк на це нестерпно дратував його. Кент добре вивчив цю породу. Він зустрічав її повсюди, адже визначальними рисами цих людей була відчайдушність й очевидний брак розважливості, що видавали їх скрізь. Мерсер, наприклад, міг би чудово виконувати дрібну конторську працю десь у місті, а натомість обернувся доглядальницею посеред глушини!

Коли Мерсер пішов, забравши посуд і гроші, Кент пригадав, якою численною є його порода. І він знав, що за їхньою показною очевидною улесливістю криється сміливе серце й хоробрість, яка чекає лише слушного імпульсу, щоб спалахнути. А спалахнувши, діятиме таємно й хитрощами. Такі сміливці не встануть перед зброєю на повний зріст, але проповзуть під дулами пістолетів темної ночі. І Кент був упевнений, що його п’ятдесят доларів принесуть йому плоди — якщо він житиме.

Але чому він шукав цієї інформації, він не міг сказати й сам. Улюбленою примовкою його та О’Коннора були слова, що вони прийшли до успіху, осідлавши власну інтуїцію. І те, що він запропонував Мерсеру, було сказано під впливом одного з тих моментів, коли нестримний дух передчуття повністю оволодівав ним. Ранок був сповнений приємного хвилювання, і тепер він подумки вертався назад, намагаючись оживити почуте й забути, якщо можливо, те невиправне, що мало статися з ним за кілька годин. Але він не міг ігнорувати тиск, що зростав у його грудях. Здавалося, що дихати все важче. Час від часу він змушений був докладати зусиль, аби вдихнути достатньо повітря.

Він зловив себе на тому, що міркує: чи можливо таке, що дівчина повернеться? Довший час він лежав, думаючи про неї, і гірко шкодував про те, який недолугий і дурний жарт зіграла з ним доля, підкинувши йому таку пригоду в самому кінці життя. Зустрів би він цю дівчину місяців шість тому — чи хоча б три, цілком ймовірно, його життя змінилося б так, що не довелося б отримати кулю в груди від того метиса. Він без сорому зізнавався собі в цьому. Дикі простори заступили місце жінки в його житті, повністю заволоділи його душею й тілом. Він нічого не жадав, окрім дикої свободи і безкінечної гонитви наввипередки з долею. Його мрії не відрізнялися від мрій інших чоловіків, але рушієм його життя залишалася реальність. Але тепер, якби ця дівчина з’явилася раніше…

Він знову й знову відтворював у пам’яті