Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

2 191
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 194 195 196 ... 222
Перейти на сторінку:
з ладу й змусиш мене їсти вугілля… Ти б ніколи мене не вдарив. — Вона трохи повернула голову. — Не вдарив би, так? Навіть для мого ж добра?

Я відчув, як моїм тілом проходить холодок.

— Ти про що?

Запала довга тиша, і я вже почав думати, що вона заснула, аж тут вона знову подала голос.

— Я тобі не все розповіла. Я знаю, що Ясен не загинув на фермі. Коли я йшла до вогню, він мене знайшов. Він повернувся й сказав, що всі загинули. Він сказав, що, якщо вцілію тільки я, у людей виникнуть підозри…

Я відчув, як у мені здіймається жорстокий, темний гнів. Я знав, що буде далі, але дав їй висловитися. Мені не хотілося це чути, але я знав, що їй потрібно комусь розповісти.

— Він зробив це не просто так, не з доброго дива, — сказала вона. — Він подбав про те, щоб я справді цього хотіла. Я знала, що, якщо я сама заподію це собі, вийде непереконливо. Він зробив так, щоб я справді хотіла цього від нього. Змусив мене попросити його мене вдарити. Просто для певності. І правильно зробив, — говорячи, вона зовсім не рухалася. — Навіть тоді вони гадали, що це якось пов’язано зі мною. Якби він цього не зробив, я б зараз, може, сиділа в тюрмі. Мене б повісили.

Мені запекло у животі.

— Денно, — сказав я. — Той, хто міг таке з тобою зробити… він не вартий твого часу. Ні секунди. Річ не в тому, що він — лише півбуханця. Він наскрізь прогнив. Ти заслуговуєш на краще.

— Хто знає, на що я заслуговую? — промовила вона. — Він не найкращий мій буханець. Він — єдиний вибір. Або він, або голод.

— У тебе є й інші варіанти, — сказав я, а тоді застряг, згадуючи свою розмову з Деохом. — Ти… у тебе є…

— У мене є ти, — замріяно промовила вона. В її голосі мені вчувалася тепла, сонна усмішка, як у дитини, яку вклали спати. — Ти будеш моїм темнооким відважним принцом і захищатимеш мене від свиней? Співатимеш мені? Забереш мене до високих дерев… — Вона поступово затихла.

— Так, — відповів я, але з того, як сильно вона навалилася мені на руку, здогадався, що вона нарешті заснула.

Розділ вісімдесятий

Дотик до заліза

Я лежав без сну й відчував легке дихання Денни в себе на руці. Я б не міг заснути, навіть якби хотів. Її близькість наповнила мене тріскотливою енергією, притлумленим теплом, негучним монотонним гудінням. Я лежав і не спав, смакуючи це, і кожна мить тоді була безцінна, як коштовний камінь.

Нараз я почув десь на віддалі тріск зламаної гілки. Тоді ще раз. Раніше мені хотілося лише одного — щоб дракус поквапився до нашого вогню. Тепер я віддав би свою правицю, щоб він тільки пішов своєю дорогою ще на п’ять хвилин.

Але він таки прийшов. Я заходився обережно відхилятися від Денни. Вона не прокинулась і майже не ворухнулася.

— Денно. — Я злегка потрусив її; тоді потрусив сильніше. Нічого. Я не здивувався. Мало що може бути глибшим за сон солодкожера.

Я закутав її в ковдру. Тоді поставив свою дорожню торбу з одного боку, а цератовий мішок — з другого, наче обрамлення. Покотившись уві сні, вона вперлася б у якийсь із цих предметів, не підкотившись до краю сірокаменя.

Я перейшов до іншого боку каменя й глянув на північ. Угорі й досі були густі хмари, тож поза колом світла від багаття мені нічого не було видно.

Я обережно намацав пальцями відрізок шпагату, який поклав упоперек сірокаменя. Другий його кінець був прив’язаний до зробленої з каната ручки дерев’яного відра внизу, посередині між багаттям і сірокаменями. Найбільше я боявся, що дракус випадково роздушить відро, не занюхавши його. У такому випадку я збирався відтягнути відро в безпечне місце, а тоді викинути його знову. Денна посміялася з мого плану й назвала його курколовлею.

Дракус вийшов на вершину пагорба, з шумом продершись крізь кущі. Зупинився він, ледве зайшовши в коло світла. Його темні очі світилися червоним, і його луска теж почервоніла. Він глухо пихнув і почав ходити колами довкруж багаття, повільно хитаючи головою вперед-назад. Видихнув широкий язик полум’я — як я почав здогадуватися, чи то вітаючись, чи то викликаючи на бій.

Він кинувся до нашого вогню. Я, хоч і стежив за ним досить довго, усе ж здивувався тому, як швидко може пересуватися ця величезна тварина. Він загальмував біля вогню, знову пихнув, а тоді посунув на відро.

Хоча відро й було виготовлене з міцного дерева й розраховане щонайменше на два галони, біля масивної голови дракуса воно здавалося крихітним, як чайна чашка. Він понюхав іще раз, а тоді перекинув відро, тицьнувши його носом.

Відро покотилось, описавши півколо, але я щільно напхав туди липкого ґлею. Дракус зробив іще один крок, іще раз пихнув і взяв у рот усе відро.

Мені настільки полегшало на серці, що я мало не забув відпустити шпагат. Він вирвався в мене з рук, коли дракус трохи пожував відро, розчавивши його масивними щелепами. Тоді він закивав головою, проштовхуючи липку масу собі в горлянку.

Я щиро зітхнув із полегшенням і сів, а тоді подивився, як дракус ходить довкола багаття. Він щедро дихнув синім полум’ям — один раз, а потім ще один, тоді повернувся й почав качатись у багатті, звиваючись і вминаючи його в ґрунт.

Щойно від багаття не лишилося й сліду, дракус розпочав усе спочатку. Він відшукував розкидані залишки багаття, качався на них, доки вони не згасали, а тоді їв хмиз. Я мало не уявляв собі, як кожен новий патик або пеньок, що він їх ковтає, проштовхує денеровий ґлей далі йому в горлянку, розмішує його, роздирає, змушує його розчинятися.

Я чверть години дивився, як він добиває вогонь. Раніше я сподівався, що до цього часу дія ґлею стане помітною. Наскільки я здогадувався, він зжер уже шість смертельних доз. Він мав швидко проминути початкові стадії — ейфорію й маніакальний стан. Далі — делірій, параліч, кома й смерть. За моїми підрахунками, це мало завершитися протягом години, може, навіть швидше.

Дивлячись, як він душить розсіяне полум’я, я несподівано відчув сильний жаль. Ця тварина була величною. Вбивати її мені не хотілося ще більше, ніж згайнувати таку кількість офалуму, за яку дали б шістдесят із лишком талантів. Але було очевидно, що сталося б, якби все йшло своїм плином. Я не хотів обтяжувати

1 ... 194 195 196 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"