Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— А як вам пощастило доправити ці рибини до Парижа?

— Простісінько. Їх привезли у великих діжках, одна з-поміж яких була встелена річковим зіллям і очеретом, а друга — рогозою й озерними водоростями; їх поставили у спеціальні фургони; стерлядь прожила там дванадцять днів, а мінога вісім, і обидві вони були живі, коли потрапили до рук мого кухаря, який приготував одну в молоці, а другу — у вині. Ви не вірите, пане Данґляре?

— Принаймні дозволяю собі сумніватися, — із силуваною усмішкою відказав Данґляр.

— Батістене, — сказав граф Монте-Крісто, — загадайте принести сюди другу стерлядь і другу міногу, ото тих, що прибули в інших діжках і ще живі.

Данґляр страшенно витріщив очі; товариство заплескало в долоні.

Чотири слуги занесли дві діжки, устелені водоростями; у кожній билася рибина, що скидалася на ту, котру подали до столу.

— А нащо ж по дві однакового виду? — поспитався Данґляр.

— Тому що одна могла заснути, — простісінько відказав граф Монте-Крісто.

— Ви і справді дивовижна людина! — сказав Данґляр. — Хоч що там кажуть філософи, усе ж таки добре бути багатим.

— А головне, бути винахідливим, — докинула пані Данґляр.

— Це не мій винахід, пані Данґляр, це вигадали ще давні римляни. Пліній сповіщає, що з Остії до Рима, за допомогою декількох перемін рабів, які несли їх на головах, доправлялися рибини, що їх він прозиває mulus, і якщо судити з його опису, то була дорада. Отримати її живцем вважалося розкішшю ще й тому що видовище її смерті було дуже цікаве: засинаючи, вона кілька разів міняла барву і, немов та веселка, проходила крізь усі відтінки спектра, а потім її відправляли до кухні. Ця агонія належала до переліку її переваг. Якщо її не бачили живцем, то нехтували мертвою.

— Авжеж, — сказав Дебре, — та від Остії до Рима не більше восьми льє.

— Правда ваша, — відказав граф Монте-Крісто, — та хіба то заслуга народитися за тисячу вісімсот років після Лукулла, якщо не можеш його перевершити?

Обидва Кавальканті дивилися з подивом на все це, та обачно мовчали.

— Усе це дуже цікаво, — сказав Шато-Рено, — та найдужче захоплює мене швидкість, із якою виконуються всі ваші веління. Правда ж, пане графе, що ви придбали цей дім лише п’ять чи шість днів тому?

— Авжеж, не більш, — відказав граф Монте-Крісто.

— І я певен, що за цей тиждень він геть змінився: якщо не помиляюся, у нього був інший вхід, та й дворисько було бруковане й пустельне, а зараз це прегарний моріжок, обсаджений деревами, яким на взір сто років.

— Що ж тут скажеш, полюбляю я зелень і затінок, — відказав граф Монте-Крісто.

— Справді, — встряла пані де Вільфор, — передніше заїзд був через браму, що виходила на шлях, і в день мого чудесного порятунку, пам’ятаю, ви запровадили мене в дім простісінько з вулиці.

— Авжеж, пані, — сказав граф Монте-Крісто, — та потім закортіло мені мати вхід, що давав би мені змогу крізь огорожу бачити Булонський ліс.

— За чотири дні, — сказав Моррель. — Диво, та й годі!

— Справді, — сказав Шато-Рено, — зробити зі старого дому новий — це таки диво. Це був дуже старий дім, та ще й дуже похмурий. Пам’ятаю, матінка доручила мені оглянути його, коли маркіз де Сен-Меран вирішив продати його, років зо два чи й три тому.

— Маркіз де Сен-Меран? — перепитала пані де Вільфор. — То цей дім раніше належав маркізові де Сен-Меранові?

— Мабуть, так, — відказав граф Монте-Крісто.

— Як це — мабуть? То ви не знаєте, у кого придбали цей дім?

— Зізнаюся, ні; усіма цими справами клопочеться мій управитель.

— Щоправда, тут уже десять років ніхто не живе, — сказав Шато-Рено. — Сумно було бачити його зачинені віконниці, замкнені двері й дворисько, що заросло травою. Знаєте, якби він не належав тестеві королівського прокурора, то його можна було б узяти за проклятий дім, де скоївся великий злочин.

Вільфор, що досі не доторкнувся до жодного з келихів незвичайного вина, які стояли перед ним, узяв перший-ліпший і одним духом вихилив його.

Граф Монте-Крісто якусь хвилю мовчав, потім, у тиші, що настала після слів Шато-Рено, сказав:

— Дивно, бароне, але та сама думка промайнула і в мене, коли я увійшов сюди вперше: цей дім видався мені моторошним, і я нізащо не придбав би його, якби мій управитель уже не зробив би цього за мене. Либонь, цей шахрай отримав якогось хабара від нотаріуса.

— Може, і так, — пробурмотів де Вільфор, намагаючись усміхнутися, — та я, повірте, не винен у цьому підкупі. Маркіз де Сен-Меран хотів, щоб дім, який становив частину посагу його внучки, продали, адже якби він постояв ще років зо три або чотири, то геть завалився б.

Цього разу зблід Моррель.

— Надто ж один покій, — провадив граф Монте-Крісто, — на взір він звичайнісінький, покій як покій, оббитий червоною матерією, та він видався мені, хтозна й чому, дуже трагічним.

— А чому це? — поспитався Дебре. — Чому трагічним?

— Хіба можна збагнути інстинктивне почуття? — сказав граф Монте-Крісто. — Хіба не буває місцин, де на вас віє смутком? І сам не знаєш чому; завдяки поєднанню спогадів, примхою умислу, що переносить вас до інших часів, що, може, і не мають нічого спільного із часом і місцем, де ти перебуваєш... І той покій нагадав мені кімнату маркізи де Ґанж чи Дездемони. Та ми скінчили обід, то, як хочете, я покажу вам його, перш ніж ми підемо в сад пити каву: після обіду — видовище.

І граф Монте-Крісто допитливо поглянув на гостей: пані де Вільфор підвелася, граф Монте-Крісто зробив те саме, і всі попрямували за ними.

Вільфор і пані Данґляр ще із хвилю сиділи, наче прикуті до стільців; вони мовчки дивилися одне на одного, похоловши від жаху.

— Чули? — запитала пані Данґляр.

— Треба іти, — відказав Вільфор, підвівшись і простягнувши їй руку.

Допитливі гості вже вешталися всеньким будинком, бо гадали, що огляд не обмежиться однісіньким покоєм і що заразом можна буде побачити й решту цих руїн, із яких граф Монте-Крісто зробив справжнісінький палац. Отож усі поквапилися крізь відчинені двері. Граф Монте-Крісто зачекав двох, що відстали, а потім, коли й вони вийшли з їдальні, він пішов позаду, посміхаючись так, що якби гості збагнули значення тієї посмішки, то вона нагнала б на них ще дужчого жаху, аніж той покій, куди вони ото прямували.

Справді, оглядати почали всенький дім: житлові покої, убрані на східний лад, де дивани й подушки були замість ліжок, а люльки і зброя — замість умеблювання, вітальні, обвішані найліпшими полотнами давніх мистців, будуари, обіпнуті китайськими тканинами пречудової роботи, вигадливих відтінків і з фантастичними