Читати книгу - "Танок драконів"

Ремсі завів собі нову іграшку, з цицьками і поцькою... але дуже швидко сльози Джейн перестануть його розважати, й Ремсі захоче знову Смердюка. «Він лупитиме з мене шкіру дюйм по дюйму. Коли закінчаться пальці на руках, візьметься за самі руки. Коли закінчаться пальці на ногах — за самі ноги. Але відтинатиме, тільки коли я сам почну благати, коли біль стане такий нестерпний, що я сам молитиму полегшити мої страждання». Смердюк не отримуватиме гарячих купелей. Він знову качатиметься в лайні, а купатися йому заборонять. Одяг перетвориться на лахміття, брудне й смердюче, а носити його доведеться, поки не згниє. В найкращому разі він повернеться на псарню до дівчаток Ремсі. «Кіра,— пригадалося йому.— Нова сучка зветься Кіра».

Забравши миску, Теон пішов у кінець зали й відшукав порожню лавку за багато ярдів від найближчого смолоскипа. І вдень, і вночі лавки нижче солі були зайняті — хлопці пили, грали в кості, балакали або просто вдягнені спали по тихих куточках. Коли приходив час їм накидати на плечі плащі й іти на чати на мури, сержанти розштовхували їх. Але ніхто з них не захоче товариства Теона Перекинчика, та і його самого їхнє товариство не цікавить.

Ріденька вівсянка була сірувата, й Теон, з’ївши три ложки, відсунув її від себе, лишивши застигати. За сусіднім столом вояки сперечалися через завірюху: хотіли знати, скільки падатиме сніг.

— Весь день і всю ніч, а може, й довше,— наполягав кремезний чорнобородий лучник з вишитим на грудях топором Сервинів. Старші чоловіки розповідали про колишні завірюхи й наполягали, що це — легенька крупка порівняно з тим, які зими вони бачили замолоду. Хлопці з приріччя були приголомшені. «Не люблять снігу й холоду ці мечники-південці!» Вояки, заходячи у залу, зупинялися погрітися біля коминків або, повісивши промоклі плащі на гачках біля дверей, плескали долонями над запаленими жаровнями.

Повітря вже було густе від диму, а каша вкрилася застиглою шкуринкою, коли позаду Теона почувся жіночий голос:

— Теон Грейджой.

«Мене звати Смердюк»,— мало не сказав він.

— Чого вам треба?

Жінка сіла на лавку верхи поряд з ним, відкинувши з очей густе й неслухняне рудувато-каштанове волосся.

— Чого це ви їсте на самоті, м’лорде? Підводьтеся, ходімо танцювати.

Теон знову взявся до каші.

— Я не танцюю,— озвався він. Королевич Вічнозимський був чудовим танцюристом, але Смердюк з відрізаними пальцями викликатиме сміх.— Облиш мене. Я не маю грошей.

Жінка криво посміхнулася.

— Ви мене прийняли за повію?

Вона була зі співцевих праль — висока і худенька, надто струнка і сухорлява, щоб вважатися гарненькою... хоча були часи, коли Теон усе одно залюбки б з нею покачався, щоб відчути, як обвиваються навколо нього ці довгі ноги.

— Навіщо мені гроші тут? Що на них купувати — сніг? — розсміялася вона.— Але можете заплатити мені усмішкою. Ще не бачила, щоб ви всміхалися — навіть під час весілля вашої сестри.

— Леді Арія мені не сестра і ніколи нею не була.

«І я не усміхаюся,— міг би він додати.— Ремсі терпіти не міг моїх усмішок, тож повибивав мені молотком зуби. Я тепер заледве їсти здатен».

— Але вона гарненька.

«Я ніколи не була така вродлива, як Санса, але всі казали, що я гарненька»,— відлунювали у Теона в голові слова Джейн у такт двом барабанам, у які постукувало двоє Абелевих дівчат. Ще одна витягнула Малого Волдера Фрея на стіл і вчила танцювати. Хлопці реготали.

— Дай мені спокій,— сказав Теон.

— Я не подобаюся м’лорду? Можу послати до вас Міртл, якщо хочете. Або Голлі — може, вона вам буде більше до смаку. Всім чоловікам подобається Голлі. Вони мені також не сестри, але вони миленькі,— жінка нахилилася ближче. Від неї відгонило перегаром.— Якщо не хочете мені всміхнутися, розкажіть, як узяли Вічнозим. Абель складе про це пісню, і ви житимете вічно.

— Як зрадник. Як Теон Перекинчик.

— А чому не як Теон Розумник? Ми чули, це була зухвала перемога. Скільки з вами було людей? Сотня? Півсотні?

«Менше».

— Це був безум.

— Славний безум. У Станіса, подейкують, п’ять тисяч, однак Абель запевняє, що ці мури не взяти і вдесятеро більшій кількості вояків. То як сюди потрапили ви, м’лорде? Був якийсь таємний хід?

«Були мотузки,— подумав Теон.— З гаками. На моєму боці були темрява й несподіванка. Замок мав малу залогу, і я заскочив її зненацька». Але він нічого цього не сказав. Якщо Абель і складе про нього пісню, Ремсі проколе Теонові барабанні перетинки, щоб він її точно не послухав.

— Довіртеся мені, м’лорде. Абель мені довіряє,— накрила праля його руку своєю. Теонові долоні ховалися у овчинних рукавичках, її ж долоні були голі, з довгими пальцями, шорсткі, з обгризеними під корінь нігтями.— Ви не питали, як мене звати. Я — Горобина.

Теон відсмикнув руку. Це пастка, розумів він. «Її підіслав Ремсі. Черговий його жарт, як і Кіра з ключами. Веселий жарт, ото й усе. Хоче, щоб я спробував утекти, щоб можна було мене покарати».

Кортіло вдарити її, збити з обличчя цю глузливу посмішку. Кортіло поцілувати її, вграти просто тут, на столі, щоб вона викрикувала його ім’я. Але він знав, що не наважиться її торкнутися — ні у гніві, ні у жазі. «Смердюк, Смердюк, мене звати Смердюк. Не можна забувати свого імені». Скочивши на ноги, він без єдиного слова покульгав до дверей на своїх покалічених ногах.

Надворі досі падав сніг. Мокрий, лапатий, тихий, він уже почав замітати сліди, залишені вояками, які заходили у залу й виходили з неї. Замети вже сягали мало не верху чобіт. «А у вовчому лісі сніг ще глибший... і на королівському гостинці, де гуляє вітер, від снігу не сховаєшся». У дворі точився бій: Рисвели закидали кургантонських хлопчаків сніжками. Нагорі, на зубчатих стінах, зброєносці ліпили сніговиків. Озброювали їх списами та щитами й розставляли на внутрішньому мурі, як шерегу снігових чатових.

— До нас приєдналася леді Зима зі своїми новобранцями,— пожартував один з вартових під дверима великої