Читати книгу - "Буря Мечів"

Джеймі відчув, як неіснуючі пальці стиснулися. Коли Сталеві Ноги зронив, що, либонь, варто розпалити багаття й попоїсти, Джеймі похитав головою.

— Не подобається мені це місце. Їдьмо далі.

До вечора озеро лишилося позаду, і поритим коліями путівцем гурт заїхав у дубово-берестовий гай. На той час як Сталеві Ноги вирішив отаборитися, у Джеймі від тупого болю пульсував кикіть. На щастя, Кайберн узяв з собою бурдюк сновійного вина. Поки Волтон розставляв чатових, Джеймі розтягнувся біля багаття, притулившись до пенька й підперши під спину замість подушки скручену ведмежу шкуру. Дівка, звісно, нагадала б йому, що перед сном слід попоїсти, щоб підтримати сили, але він так утомився, що не відчував голоду. Він заплющив очі, сподіваючись, що йому насниться Серсі. Гарячкові сни-бо всі такі яскраві...

Він стояв, голий і самотній, в оточенні ворогів, а навколо тиснули кам’яні мури. Кичера, зрозумів він. Він відчував над головою її незмірний тиск. Він був удома. Удома й цілий.

Витягнувши праву руку, він кілька разів зігнув і розігнув пальці, щоб відчути їхню силу. Було добре, як від сексу. Як від бою на мечах. Усі п’ять пальців. Йому-бо снилося, що він каліка, але ж це не так! Від полегшення аж у голові запаморочилося. «Рука, моя здорова рука!» Тепер нічого йому не страшно, бо він цілий.

Навколо нього стояла дюжина високих темних постатей у мантіях з каптурами, які ховали обличчя. В руках ці люди тримали списи. «Хто ви? — запитав Джеймі вимогливо.— В якій ви справі в Кичері Кастерлі?»

Але вони замість відповіді почали штрикати його вістрями списів. Не лишалося нічого, як тікати. Він кинувся вниз виткими сходами, де вузькі сходинки були витесані з живого каміння. «Мені треба нагору,— казав собі Джеймі.— Нагору, а не вниз. Чого ж я спускаюся?» Під землею чекала на нього доля — він знав це з певністю, яка буває тільки уві сні; там зачаїлося щось темне й жахливе, і це щось хотіло його. Джеймі силкувався зупинитися, але його підганяли списи. «Якби в мене був меч, нічого б вони мені не зробили».

В лункій тиші несподівано закінчилися сходи. Джеймі відчув, що перед ним лежить безкраїй простір. У спину тицьнув гостряк списа, штовхаючи в безодню. Джеймі скрикнув, але падіння було недовге. Приземлився він на всі чотири на м’який пісок у мілкій воді. Глибоко під Кичерою Кастерлі є водяні печери, але це було щось новеньке. «Що це за місце?»

«Твоє місце»,— луною прокотився голос — точніше, сотня голосів, тисяча голосів усіх Ланістерів з часів Лана Розумника, який жив на зорі віків. Але усі їх заглушував голос батька; поряд з лордом Тайвіном стояла сестра, бліда і прегарна, в її руці палав смолоскип. Був там і Джофрі — їхній спільний син, а позаду нього — ще дюжина темних постатей з золотими кучерями.

«Сестро, навіщо батько нас привів сюди?»

«Нас? Це твоє місце, брате. Це твоя пітьма». Її смолоскип був єдиним джерелом світла в печері. Її смолоскип був єдиним джерелом світла у всьому світі. Але вона розвернулася йти геть.

«Зостаньтеся,— заблагав Джеймі.— Не лишайте мене тут самого». Проте вони вже йшли. «Не лишайте мене в темряві!» Бо тут, унизу, живе щось страшне. «Бодай меча мені дайте».

«Я дав тобі меча»,— сказав лорд Тайвін.

Меч лежав у Джеймі під ногами. Він довго мацав під водою, поки пальці не зімкнулися на руків’ї. «Нічого мені не страшно, поки в мене є меч». Щойно він здійняв меча, на його кінчику зблиснуло біле полум’я й поповзло по лезу, зупинившись на долоню від руків’я. Полум’я набрало кольору криці й тепер горіло сріблясто-блакитним світлом, і темрява відступила. Джеймі, пригнувшись і дослухаючись, обертався по колу, готовий зустріти те, що може виринути з пітьми. В чоботи вже набралося по кісточки холодної, аж пекучої води. «Стережися води,— сказав він собі.— Там, у незвіданих глибинах, можуть жити різні створіння...»

Ззаду почувся потужний сплеск. Джеймі рвучко розвернувся на звук... але слабеньке сяйво висвітлило тільки Брієнну Тартську з закутими у важкі ланцюги руками. «Я обіцяла захистити вас,— сказала дівчина уперто.— Я дала обітницю». Вона, гола, простягнула до Джеймі руки. «Пане... прошу... якщо ваша ласка...»

Сталеві ланки тріснули, як шовк. «Меча»,— попросила Брієнна — і той з’явився: піхви, пояс — усе. Вона застебнула його на широкій талії. У такому слабенькому світлі Джеймі заледве міг її розгледіти, хоча стояли вони всього за кілька футів одне від одного. «За такого освітлення вона може зійти за красуню,— подумав він.— За такого освітлення вона може зійти за лицаря». Темрява ще трішки відступила.

«Полум’я горітиме, доки ти живий,— долинув голос Серсі.— Коли воно згасне, помреш і ти».

«Сестро! — крикнув він.— Зостанься зі мною! Зостанься!» Та у відповідь почулися тільки кроки — вони віддалялися.

Брієнна порухала довгим мечем, спостерігаючи, як міниться і мерехтить сріблясте світло. У неї під ногами, на пласкій поверхні чорної води, сяяло віддзеркалення охопленого полум’ям клинка. Дівчина була висока й дужа, як Джеймі її пам’ятав, однак зараз, здавалося, мала жіночніші форми.

«Вони тут унизу ведмедя тримають? — Брієнна рухалася повільно і сторожко, з мечем у руці: зробила крок, обернулася, дослухалася. Кожен крок віддався легеньким сплеском.— Лева в клітці? Деривовка? Чи все-таки ведмедя? Скажіть, Джеймі? Що тут живе? Що живе в пітьмі?»

«Доля». Не ведмідь, він точно знав, і не лев. «Просто доля».

У холодному сріблясто-блакитному світлі мечів здоров’ячка здавалася блідою і лютою. «Не подобається мені це місце».

«Мені самому воно не подобається». Їхні мечі творили маленький острівець світла, та навколо розливалося нескінченне море темряви. «У мене ноги промокли».

«Можемо повернутися тим шляхом, яким нас сюди загнали. Якщо станеш мені на плечі, легко дотягнешся до входу в тунель».

І тоді я зможу наздогнати Серсі. Він відчув, як на саму думку про це прутень напружується, тож відвернувся, щоб не побачила Брієнна.

«Слухай,— вона поклала руку йому на плече, і від цього несподіваного дотику він здригнувся. Вона тепла! — Щось наближається,— Брієнна піднесла меча й тицьнула кудись ліворуч.— Отам».

Він довго вдивлявся в