Читати книгу - "Танок з драконами"

— Так, мосьпане. Як накажете служити вам?

— Ти віддав мені наречену. Хто краще за тебе розгорне подаруночок? Ну ж бо поглянемо на маленьку донечку Неда Старка.

«Вона князеві Едарду навіть не родичка, — трохи не ляпнув Теон. — Але Рамзай сам знає, має знати. Що це за нова жорстока гра?»

Наречена стояла коло стовпчика ліжка і тремтіла, наче злякана сарна.

— Пані Ар’є, будьте ласкаві обернутися спиною, я розшнурую вам сукню.

— Е ні. — Князь Рамзай налив собі келих вина. — Розплутувати надто довго. Розріж кинджалом.

Теон витяг кинджала. «Тепер лишень обернутися і встромити. Ніж у мене вже в руці.» Він розумів, що за гра нині грається. «Нова пастка, — сказав Теон собі, пригадавши Кайру з ключами. — Він хоче, щоб я спробував його вбити. А коли мені не вдасться, він зніме шкіру з руки, якою я тримав клинок.»

Теон ухопив спідницю молодої в жменю.

— Стійте рівно, пані.

Нижче від стану сукня була простора; саме там він і підчепив шворки лезом, поволі повів угору, щоб не порізати дівчину. Криця тихо шурхотіла шовком і вовною, наче щось ледве чутно шепотіла. Дівчина тремтіла; Теон мусив ухопити її за плече, щоб утримати на місці. «Джейна, панна ясна, болісна й нещасна.» Він стиснув сильніше — скільки дозволяла скалічена лівиця.

— Стійте, не рухайтеся.

Нарешті сукня впала додолу, заплутавшись безладним вихором навколо ніг.

— Спіднє теж, — наказав Рамзай. Смердюк підкорився.

Коли справу було зроблено, молода лишилася стояти зовсім оголеною, а весільні її шати — лежати купою біло-сірого ганчір’я, огортаючи ноги. Груди її були маленькі й гострі, стегна — вузькі, ще зовсім дитячі, ніжки — наче пташині кісточки. «Мала дитина.» Теон вже й забув, яка вона юна. «Але Сансиного віку. Ар’я має бути ще молодшою.»

Попри вогонь у комині, опочивальня стояла вистигла, майже морозна. Блідою шкірою Джейни побігли сироти. На якусь мить вона здійняла руки, немовби прикрити груди, але Теон самими вустами вимовив мовчазне «ні», і дівчина послухалася негайно.

— Що про неї скажеш, Смердюче? — запитав князь Рамзай.

— Вона… — «Якої відповіді він хоче?» Про що там дівчина обмовилася у божегаї? «Всі казали, що я гарненька»? А зараз… де й поділася та врода. Спиною дівчини бігло павутиння тонких, ледь помітних рисок — там її колись шмагали різками. — Вона… така вродлива, така… чарівна.

Рамзай вишкірився своєю вологою посмішкою.

— Що, Смердюче, вже пуцька стоїть? Аж штани роздирає? — Він зареготав. — Е ні, першим своє право має здійснити володар зимосіцький. Так чинили усі вельможні володарі за старих часів. Право першої ночі. Але ж ти не володар, не вельможний князь, хіба не так? Ти всього лише Смердюк. Правду кажучи, навіть не чоловік.

Він жадібно ковтнув ще вина, тоді жбурнув келих через опочивальню, де той розбився на стіні. Каменем потекли червоні струмки.

— Пані Ар’є! Прошу на постіль. Так-так, на подушки. Оце гарна жіночка, розумничка. Тепер розсунь ноги. Погляньмо на твою піхву.

Дівчина підкорилася без жодного слова. Теон зробив крок до дверей. Князь Рамзай сів біля своєї молодої, ковзнув їй долонею по стегні зсередини, потім зненацька устромив у неї два пальці. Дівчина зойкнула з болю.

— Ти суха, наче стара кістка. — Рамзай висмикнув руку і загилив дружині ляпаса. — Мені ж казали, ти вмієш догодити чоловікові. Невже брехали?

— Не б-брехали, мосьпане. Мене н-навчали.

Рамзай підвівся; на обличчі його вигравав вогонь.

— Гей, Смердюче, сюди! Приготуй її для мене.

Якусь мить Теон нічого не розумів.

— Я… ваша вельможність хочуть… але, мосьпане, я ж не маю… я…

— Ротом! — буркнув князь Рамзай. — І то швидше. Якщо вона не змокріє, поки я роздягатимусь, я відріжу тобі твого ницого язика і приб’ю цвяхом до стіни.

Десь у божегаї заверещав крук. Кинджал досі був у Теона в руці. Він вклав його в піхви.

«Звіть мене Смердюком — нікчемним лайдаком.»

І нахилився виконувати наказане.

Сторож

— Нумо погляньмо на голову, — наказав великий князь.

Арео Гота пробіг долонею по гладкому ратищу довгої сокири — своєї дружини з ясену та заліза — не припиняючи сторожко пильнувати. Він пильнував білого лицаря — пана Балона Лебедина — і решту, хто з ним приїхав. Пильнував Піщаних Змійок, кожну за окремим столом. Пильнував панів та паній, стольних слуг, старого сліпого підстолія, молодого маестра Милоша з шовковистою борідкою та улесливою посмішкою. Стоячи наполовину в світлі, наполовину в тіні, він бачив усіх. «Служи. Корися. Борони.» Така була його праця, такий обов’язок лежав на його плечах.

Решта очей у палаті прикута була до скриньки, різьбленої з чорного дерева, зі срібними завісами та замками. Прегарна річ, певно. Але дехто з нині зібраного у Старому Палаці Сонцеспису товариства може скоро зустріти власну смерть залежно від того, що знаходиться всередині.

Шурхотячи по підлозі палати капцями, до пана Балона Лебедина наблизився маестер Калеот. Невеличкий круглястий чоловічок виглядав препишно у новій рясі з широкими тьмяно-жовтими та брунатно-горіховими смугами, помережаними вужчими червоними стрічками. Вклонившись, він узяв скриньку з рук білого лицаря і поніс до помосту, де між донькою Аріаною та коханкою покійного брата Еларією сидів у кріслі на колесах великий князь Доран Мартел. Повітря наповнювали солодкими пахощами кількасот запашних свічок. Коштовні камені блищали на пальцях панів, пасках і намітках паній. Арео Гота налощив свою мідну лускату броню, мов дзеркало, і теж виблискував нею у сяйві свічок.

Тиша впала у палаті. «Весь Дорн затамував подих.» Маестер Калеот поставив скриньку на підлогу коло крісла князя Дорана. Маестрові пальці, зазвичай такі легкі та спритні, незграбно занишпорили засувами і завісами. Нарешті віко відкинулося, і показався череп усередині. Гота почув, як хтось закашлявся. Одна з близнючок Раріг щось прошепотіла до іншої. Еларія Піщанець заплющила очі й замурмотіла молитву.

Сотник варти помітив, що пан Балон Лебедин напружився, наче натягнута тятива. Цей новий білий лицар був не такий довготелесий та вродливий, як попередній, але ширший у раменах, дебеліший, з товстими линвами м’язів на руках. Білосніжне корзно застібнуте було на шиї срібною пряжкою з двома лебедями. Одного птаха зробили зі слонової кістки, іншого — з оніксу; Арео Готі здалося, що вони запекло б’ються один з одним. Лицар, що носив пряжку, теж виглядав неабияким бійцем. «Цей не помре так легко, як той.