Читати книгу - "Домбі і син"

Хоч в обличчі її нічого не змінилося, але оте «ніколи» було підкреслено вже тим, як вона видихнула його.

— Ніякої ніжності до вас я не відчуваю, — ви це знаєте. Та вам і байдуже, відчуваю я її чи ні. Я знаю, що й ви її не відчуваєте. Але нас зв’язано, і в тім вузлі, як я сказала, заплутані й інші особи. Кожен з нас має вмерти. Кожен вже зв’язаний зі смертю — нашими небіжчиками дітьми. Будьмо ж поблажливіші одне до одного.

Містер Домбі глибоко зітхнув, немов хотів сказати: «Ох, і це все!»

— Немає скарбів, — вела вона далі, ще більше збліднувши, а блискучі серйозні очі, що дивилися на нього, поглибшали, — за які можна було б купити у мене ці слова і той зміст, що я в них вкладаю. Досить раз відмахнутись від них, як від пустої балачки, і вже ніяка сила, ніякі гроші не повернуть їх назад. Я обміркувала їх. Я зважила їх і виконаю те, що пропоную. Якщо ви пообіцяєте бути поблажливим до мене, я обіцяю бути поблажливою до вас. Ми з вами — найнещасніше подружжя, в якому, з різних причин, викорінено всяке почуття, що освячує шлюб чи виправдує його; але з плином часу між нами може постати хоч якась приязнь чи бодай терпимість. Я намагатимусь живити таку надію, якщо й ви докладете відповідних зусиль, і буду сподіватись, що зрілі літа свої використаю краще, ніж дитинство та молодість.

Все це вона говорила тихим, рівним голосом, не підносячи й не понижуючи його, а скінчивши, опустила руку, якій завдячувала цю врівноваженість і безсторонність, але не опустила очей, що так пильно стежили за ним.

— Мадам, — з величезною гідністю мовив містер Домбі, — я не можу прийняти до уваги таку незвичайну пропозицію.

Вона й далі так само дивилася на нього.

— Я не можу, — сказав містер Домбі, підводячись, — погодитись на укладання з вами компромісів чи угод у питанні, щодо якого мої думки й побажання вам уже відомі. Я поставив вам ультиматум, мадам, і прошу єдиного — звернути на нього якнайсерйознішу увагу.

Треба було бачити, як змінилось її обличчя, набравши свого колишнього, ще глибшого і сильнішого виразу! Треба було бачити, з якою огидою відвернула вона від нього свої очі! Треба було бачити, як гордо спалахнуло її чоло, який гнів та обурення, яку зневагу й відразу освітило те полум’я і як раптом, наче дим, зникла бліда й поважна відвертість! Він не міг не дивитися на неї, хоча дивитися на неї було страшно.

— Ідіть, сер! — мовила вона, владною рукою показуючи йому на двері. — Наша перша й остання відверта розмова дійшла кінця. Відтепер ми з вами такі чужі, що чужішими вже ніщо нас не зробить.

— Можете бути певні, мадам, — сказав містер Домбі, — що я твердо йтиму своїм шляхом, і ніякі декламації не змусять мене збочити з нього.

Вона, не відповідаючи, повернулась до нього спиною й сіла перед дзеркалом.

— Я покладаюся на те, що ви краще зрозумієте свій обов’язок, відчуєте все як слід і глибше розважите, мадам, — сказав містер Домбі.

Вона не озвалася ні словом. Єдине, що він побачив у дзеркалі, — це вираз гидливості, неначе він був павуком на стіні або тарганом на підлозі, якого вона не помітила, — чи, радше, павуком або тарганом, якого вона помітила, розчавила в ту мить, коли відверталась від нього, та так і покинула лежати між дохлої, бридкої черви.

Коло дверей він озирнувся на яскраво освітлену, пишну кімнату, на розкидані довкола прекрасні, блискотливі речі, на постать Едіт, що в розкішнім уборі сиділа перед дзеркалом, на обличчя її, в тому дзеркалі відбите, і подався в свою кімнату роздумів, несучи в собі образ усього цього і дивне, підсвідоме питання (що, бува, заблукає чоловікові в голову), — як усе це виглядатиме, коли він іще раз навідається сюди.

А поза тим містер Домбі був повен глибокої мовчанки, глибокої гідності та глибокої певності, що добувся свого, — й залишився такий і надалі.

Він не збирався їхати з дамами до Брайтона, але за сніданком у день їхнього від’їзду, тобто за день чи два, люб’язно повідомив Клеопатру, що незабаром завітає туди. Не можна було баритися з доставкою Клеопатри до будь-якого місця, корисного для її здоров’я, бо вона, здається, вже хилилась і була готова повернути землі свою частку праху.

Другого апоплексичного удару у неї не сталося, але стара ніяк не могла видужати від першого. Вона ще більше схудла та зморщилася, ще більше здитиніла, стала ще дивовижніше плутатись у думках та забуватись. Останнє проявлялось, між іншим, і в тому, що вона почала з’єднувати прізвища двох своїх зятів — живого й небіжчика — і здебільшого називала містера Домбі «Гренджбі», або «Домбер», або, не задумуючись, і так, і так.

Втім, вона все ще була юна, дуже юна і, квітнучи юністю, вийшла й до прощального сніданку — у новім, притьмом пошитім капелюшку та в дорожній сукні, вишитій та помережаній як платтячко перестарілого немовляти. Вдягнути її в той каверзний капелюшок було нелегко, як і нелегко було, вдягнувши, втримати його на бідолашній труській голові. Бо новий капелюшок мав не лише незбагненну здатність з’їжджати весь час набакир, а й вимагав постійного приплескування з боку покоївки Флаверс, яка і була приставлена виконувати цю службу під час сніданку.

— Ну, любий мій Гренджбі, — сказала місіс Ск’ютон, — ви повинні категорично обід, — вона тепер вкорочувала деякі слова, а дедалі й зовсім пропускала, — що невдовзі приїдете до нас.

— Я допіру казав, мадам, — голосно й старанно мовив містер Домбі, — що приїду за день-два.

— Господь з вами, Домбер!

Тут