Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Забився він сильно. З очей посипалися іскри, що злилися в суцільну пляму світла й змінилися темрявою.

Не безпам’ятством — чорнотою.

Каладін закліпав очима. Безгоміння. Бурі не чутно, і все занурилося в непроглядну пітьму. «Я мертвий», — миттю промайнула думка. Але чому він так само відчував під собою мокрий кам’яний дах? Каладін труснув головою, й обличчям скотилися краплі вологи. Не було ні блискавок, ні вітру, ні дощу. Ця тиша здавалася неприродною.

Похитуючись, він зіп’явся на ноги, примудрившись встояти на ледь похилій покрівлі. Камінь під ступнями ослиз. Рани не тривожили його. Біль просто щез.

Він відкрив було рота, щоби гукнути до когось у темряві, але передумав. Цю тишу не можна було порушувати. І власне тіло, і повітря довкола здалися йому невагомими. Було таке відчуття, ніби він от-от полетить геть.

І крізь пітьму, якраз напроти нього, прозирнуло велетенське обличчя. Лице, зіткане з чорноти, і все ж невиразно видиме в темряві. Широке, завбільшки з крисату грозову хмару, воно далеко простягалося в кожен бік, але, попри те, Каладіну якимось дивом вдалось охопити його поглядом. Нелюдське. Усміхнене.

Він відчув, як пронизливий холод — блукаюче крижане поколювання — пробіг по спині й усьому тілу. Сфера в його руці зненацька ожила й спалахнула сапфіровим сяйвом, освітивши дах під ногами, а Каладінів кулак немов узявся синім полум’ям. Сорочка перетворилась на лахміття, шкіру вкривали рвані рани. Він окинув себе нажаханим поглядом, а тоді звів очі на обличчя.

Проте воно зникло. Залишилась тільки темрява.

Небо розкололи блискавки, і до нього повернувся біль. Він захапав ротом повітря й осів на коліна під натиском вітру та дощу, а тоді зісковзнув додолу, вдарившись обличчям об покрівлю.

Що то було? Видиво? Галюцинація? Сили полишали його, думки знову плуталися. Пориви вітру послабшали, але крижаний дощ періщив, як і раніше. Ошелешений, спантеличений і ледь живий від болю, Каладін підніс руку ближче та глянув на сферу. Вона сяяла. З-під шару розмазаної крові.

Біль став нестерпним, і сили полишили його. Очі заплющилися, і він відчув, як його огортає ще одна чорнота. Чорнота безпам’ятства.

* * *

Щойно великобуря вщухла, як Скеля першим кинувся до дверей. Стогнучи, подався вслід і Тефт, але повільніше. У нього боліли коліна. Вони завжди боліли, коли наближалася буря. На схилку літ на те ж скаржився його дід, і внук називав його іпохондриком. А тепер і сам від цього потерпав.

«Ах ти ж, ураган над Геєною», — подумав він, знеможено плентаючись назовні. Там, звісно, усе ще накрапало. Злива змінилися мжичкою, що тяглась у хвості великобурі, — стояв позбувайло. У калюжах сиділи декілька дощокузьок, схожі на блакитні вогники, а в останніх поривах вітру танцювали його спрени. Вода, що лилася з неба, була крижана, і поки він брьохав по калюжах, та студила взуті в сандалії ноги, пронизуючи холодом до самих кісток. Він ненавидів мокву. А втім, він багато чого ненавидів.

Якийсь час здавалося, ніби життя налагоджується. Але не тепер.

«Ех, як це так, що все зійшло на пси настільки швидко?» — подумав він, притискаючи руки до тіла — повільно ступаючи й дивлячись під ноги. Кілька солдатів повиходили з казарм і, обіпнувшись дощовиками, стояли неподалік, чатуючи. Імовірно, хотіли впевнитися, що ніхто не прокрадеться до Каладіна й не зніме його раніше, ніж слід. Хоча й не пробували спинити Скелю: буря вже минулася.

Той звернув за ріг будівлі. Коли вслід за ним рушив Тефт, із казарми висипали й інші мостонавідники. Буря на його рогоїдську голову! Чесне слово, розуму, як у чала — такого ж великого та незграбного. Він і справді повірив. Вирішив, що знайде їхнього дурнуватого молодого командира живим. Напевно, приготувався побачити, як той разом із Прародителем бур у затінку швенді справляє.

«А сам ти хіба не віриш? — запитав себе Тефт, усе ще не підводячи очей. — Бо якщо не віриш, то нащо ж ідеш за ним? Та якби вірив, ти б глянув. А не витріщався б під ноги. Здійняв би очі та подивився».

Чи можна водночас вірити й не вірити? Він зупинився біля Скелі та — зібравшись із духом — звів погляд на стіну казарми.

І побачив там якраз те, на що очікував і чого боявся. Труп виглядав, наче туша на різниці — оббілована та скривавлена. А він точно людський? Каладінова шкіра була розсічена в сотні місць, і по стіні будівлі збігали патьоки крові, змішаної з дощем. Тіло хлопчини було все ще підвішене за щиколотки. Сорочку з нього зірвало вітром, що пошматував і мостонавідницькі штани. За іронією долі, його обличчя було чистіше, ніж коли вони бачилися востаннє: буря омила його.

На полі бою Тефт перебачив достатньо покійників, щоби точно знати, на що дивиться. «Бідолаха, — подумав він, хитаючи головою. Довкола них із рогоїдом зібралася решта Четвертого мосту — мовчазна й налякана. — А я було ледь не повірив у тебе».

Каладінові очі розплющилися.

Обслуга, що стояла поруч, ошелешено пороззявляла роти. Дехто вилаявся й осів додолу — просто в калюжі, здіймаючи хмари бризок. Із хрипом і присвистом командир втягнув повітря, поки його невидющі очі уважно дивилися перед собою. Він видихнув, і на губах забулькала кривава слина. Рука, що звисала донизу, розтиснулась.

І на каміння щось упало. Це виявилася сфера, яку дав йому Тефт. Вона з плеском закотилася в калюжу і там завмерла. Причому була тьмяною — у ній вичахло Буресвітло.

«Та що це, в ім’я Келека, таке?» — подумав Тефт, опускаючись навколішки. Адже якщо на час стихії сфери залишити зовні, ті, навпаки, усотують його. А цю хлопчина тримав у руці, і вона мала би бути повністю заряджена. Що ж пішло не так?

— Умалакаї’кі! — крикнув Скеля, тицяючи пальцем. — Кама могорай намавау… — і змовк, збагнувши, що говорить не тією мовою. — Допоможіть котрийсь ізняти його! Він ще живий! Принесіть драбину й ножа! Хутчіш!

Мостонавідники кинулися хто куди. Бурмочучи, підійшли солдати, але обслузі не заважали: Садеас-бо особисто заявив, що долю Каладіна вирішить Прародитель бур. Усім відомо: це означає смерть.

От тільки… Тефт звівся на ноги, стискаючи тьмяну сферу. «Незаряджена сфера після бурі, — подумав він. — І чоловік, котрий все ще живий, хоча мав би загинути. Дві неможливі