Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Три листки за вікном 📚 - Українською

Читати книгу - "Три листки за вікном"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Три листки за вікном" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 196 197 198 ... 200
Перейти на сторінку:
пильних і насторожених очей. Треба було зайняти їх чимось, через це й дав контрольну роботу. Тепер вони зайняті і стривожені, тепер уже їм не до мене, отже, я міг хоч трохи розслабитися, щоб не задихнутись у своєму мундирі. Повернув голову до вікна й побачив прозоре обличчя Софії Фридерикс, управлене у скло. Дивилося на мене весело й лукаво, але вуста її стулені смутно. Я почав ходити класом від дверей до вікна, а тоді й між партами. Чоботи мої глухо стукали й порипували, і вже це примушувало учнів ще нижче схилятися над зошитами. До мене повернувся запах глиці та зів'ялих квітів, а в грудях розливалося щось гірке й солоне. Я сів до столу й почав заповнювати журнала; зрештою, так я робив завжди, коли давав контрольну роботу. В цей час визирнуло з-за хмар сонце й залило клас срібним світлом. Од руки моєї на папір упала тінь, і тінь нагадала орлиний дзьоб – цей дзьоб клював на папері дрібний бісер літер, власне, не клював, а випльовував. Дивно було те, що я не міг прочитати їх – літери розпливалися.

На шостому уроці не давав контрольної, бо це виявилося випробуванням не для учнів, а для мене: лишався-бо сам на сам. Тому вступив у двобій із десятком очей, котрі вже, здавалося, почали помічати мій розлад – ярився, як ніколи. Клас трепетав, я ж засудив кількох до різок, кількох залишив без обіду, а кільком поставив кола. Але й це не принесло мені полегші, мундир од того не переставав гнітити; я чекав дзвоника, як спасіння. Вирвуся нарешті з цієї задушної клітки і дихну свіжим повітрям.

Підійшов до вікна і здригнувся: по вулиці повільно брела знаменита житомирська шкапа. Йшла, понуро опустивши голову, й похитувалася, ніби впилася. Боки в неї позападали, аж прозначалися ребра, – шкапа даремно шукала в снігу чогось їстівного. Окрім неї, на вулиці не було нікого, і я раптом відчув до тієї нещасної тварини співчуття. Здається, щось таке відчував і Берген, коли на нього нападало гостре бажання випити…

Різко відвернувся від вікна. Учень відповідав біля дошки, крутячи в руках крейду. Від того долоні в нього були білі – я вирішив прислухатися до того, що говорить, але вловити нитки розповіді не міг. «Швидше б продзвонив дзвоник!» – подумав я, і в догоду мені це сталося. Я пішов до кафедри, щоб поставити оцінку, і раптом забув прізвище того, хто відповідав. Схилився над списком учнів, перебігаючи очима. Ага, здається, цей. Ручка вмокнулась у чорнило і, на велике здивування викликаного, що й досі стовбичив біля столу, вивела у журналі п'ятірку.

– Всі вільні! – сказав я класові, заплеснув журнал і, взявши його під пахву, дерев'яною ходою пішов геть…

І ось я вже можу нарешті вдихнути в себе свіже повітря. Морозне й чисте, воно обпекло ніздрі. Я відчув полегкість, шинеля моя була розстебнута, я хотів прохолодитися після задухи. Мимохідь озирнувся й побачив такий знайомий мені будинок, застебнутий на всі гудзики будинок-мундир. У цей момент один з його гудзиків розстебнувся, і звідти, з мундира того, випав ще один такий, як я. Теж був у розстебнутій шинелі й похапцем розстібав горішні гудзики. Теж задихався, а може, був надто спраглий. Обличчя в нього побуряковіло й набрякло – зирнув він на мене запитально і злякано.

– Тільки-но бачив шкапу, яка колись вас злякала, – засміявся я, і пара від мого сміху покрила мені, лице.

– О, то моя подруга, – сказав, добродушно всміхаючись, Берген.

Я присунувся до Адольфа Карловича ближче й несподівано для самого себе зашепотів:

– А що, пане Бергене, може, візьмете сьогодні мене в свої компаньйони?

Берген зніяковів і відвів погляд.

– Не можу вас узяти в компаньйони, пане Сатановський, – сказав винувато, – я ж бо яко наг, тако благ…

– А коли візьму у свої компаньйони вас? – спитав так само пошепки.

– Тоді буду вам сердечно вдячний! – мовив Берген. – Я, здається, вчора своєї покути не відбув.

– Покути від чого, пане Бергене?

– Від життя, – сказав Адольф Карлович, – яким маємо нещастя жити. Чи не помітили, пане Сатановський, наше життя – самий гріх. Отож я дбаю, щоб його змити.

Ми йшли серединою порожньої засніженої вулиці.

– Ви так справді вважаєте? – обережно спитав я.

– Переконаний, – відповів Берген. – Бо там, у тому мундирі, я лихий і мушу творити зло. Карати учнів, кричати на них, ліпити їм коли. А коли я розстібаю мундира, пане Сатановський, то не маю потреби зло те чинити. Тоді я добрий, бо таки покутую. Потім знову набираюся зла і дістаю від того почуття вини, яке в мені росте, як тісто на дріжджах, або ж набирається, як у відро вода.

– А ви потім ту воду виплескуєте геть?

– За кілька махів, – сказав добродушно Берген. – Але послухайте, пане Сатановський, ми, здається, з вами вже раз компаньйонами були.

– Не пригадую такого, пане Берген, – мовив я. – Коли це?

– Повинні мені ви сказати коли, у вас голова молодша. Але ми напевне вже були разом, я своїх компаньйонів не забуваю.

– Пригадав, пане, – мовив я. – Перед тим, як викинувся з вікна Ковальський.

– Може, й перед тим, – згодився Берген. – А взагалі, мені трохи дивно, що не гребуєте моїм товариством. Хіба не видно, що я пропащий?..

Ми вже підійшли до Боруха.

– Чи ви пропащий, не знаю, – сказав я. – Але ви старший від мене чоловік, а зі старшими часом варто перекинутися словом.

Ми переступили поріг, Берген важко зітхнув…

– О, пане Бергене! – щасливо сплеснув руками Борух. – Чи ж ви здорові? Сьогодні я вас не сподівався…

– Той, що тратить сподіванки, – поважно відказав Борген, – нещасний чоловік.

Ми пішли в дальній куток, колись стіни там сльозилися, а зараз були покриті плівкою льоду. Я раптом відчув у душі холодок: чого сюди прийшов і навіщо? Зрештою, що маю робити? Повертатися зараз у порожню квартиру було ще гірше – там знову сяду в фотель і знову перетворюсь у боввана. Ми пригостилися.

– А тепер посидьмо трохи, – сказав Берген. – Щоб він узяв.

– Хто він? – спитав я, відновивши дихання.

– Як хто? Зелений змій. Зараз він почне висмоктувати з нас зло.

Мені раптом пригадалося, така ситуація десь уже була. Якийсь шинок, червонобородий шинкар. Зелена дівчина, котра співає химерних пісень, – чудна вакханалія. Дивні речі писав ти, мій далекий предку Ілля Турчиновський, дивні тому, що тільки тепер їх почав я розуміти.

– За кого він у вас, цей Зелений змій, – спитав я, – за бога чи за чорта?

– Бог – це бог, а чорт –

1 ... 196 197 198 ... 200
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три листки за вікном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Три листки за вікном"