Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Три листки за вікном 📚 - Українською

Читати книгу - "Три листки за вікном"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Три листки за вікном" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 199 200
Перейти на сторінку:
це чорт, – твердо відказав Борген. – А він ні до того, ні до іншого відношення не має.

– Тоді він – третя іпостась цього світу?

– Мені наплювати на ваші іпостасі, – сказав Берген. – Він – це він, і я більше нічого не знаю.

– Е, пане Бергене, – мовив я. – Того разу, коли ми з вами розмовляли, ви не клеїли із себе дурня. Того разу ви мудрували…

– Не може такого бути! – сказав Берген.

– Тоді ви міркували про світ, як зробити його ліпшим.

– Може, й міркував. Але не так відразу, – сказав Борген. – Для цього треба розстебнути не один, а кілька гудзиків на мундирі.

– Воістину, – сказав я, розстібаючи ще одного гудзика.

– Ви щось питали про бога й чорта, – мовив Берген, і я побачив, що очі його вже не покриті червоними артерійками – стали голубі й прозорі, – то от що вам скажу: й бог, і чорт – це той світ, у якому ми злі діла творимо чи, як інші кажуть, живемо. А людині завжди треба сховатися і від першого, і від другого, їй треба втекти, втулитись у печерку, затулитися руками, заплющити очі. Оце він і є, той третій світ, – Адольф Карлович постукав нігтем по порожній чарці, і та задзвеніла. – Криївка і від бога, і від чорта. Не іпостась це, пане Сатановський, а логово, барліг, куди людина заповзає, щоб утекти від життя, коли не хоче озлобитися супроти світу. Такого, який навколо нас є…

Ми покинули Боруха і йшли, розхитуючи розстебнутими полами шинелей до Холоденка.

– Мудру річ ви сказали, – мовив я. – Але вона тільки наполовину мудра. Один від вашого ліку і справді стає тихий, сліпий та глухий, а другий перетворюється у звіра.

– Бо один тишу шукає, а другий – звіра.

– Воістину, – мовив я. – А інакше тиші знайти не можна?

– Це як хто шукає, – сказав Борген. – Я си знаходжу її так, бо інакше не вмію, талану а мене нема, інший шукаєінакше, ну, хоч би в тому, що розшуковує гарні камінці і складає колекцію…

Я дивився на носки своїх черевиків. Вони не торкалися землі, йшов я у повітрі. Лівою й правою – так дивно ступав! Будинки навколо були ніби з пап'є-маше…

Холоденко світив до нас тією ж професійною усмішкою, що й Борух, однак його зелене царство було сіре. Сірі стіни й вікна, сіра підлога і стеля.

– Це ваш брат? – спитав Холоденко.

– Брат безназванний, – відказав Берген. – Чи розумієте ви по-німецькому, пане Сатановський?

– Дивлячись, що ви скажете, – відповів я.

– Мудра відповідь. А, власне, чому це ми стали компаньйонами?

– Хіба я того недостойний?

– Недостойних компаньйонів для мене не існує, – відказав Берген. – Я про інше думаю: коли ви зв'язалися з таким пропащим, як я, щось там у вас негаразд?

Я сидів за столом і дивився у вікно, з яким сталося чудо: засвітило ясною голубою барвою, мені навіть здалося, що шибки обмальовано білими квітами. Може, й справді сталося диво, і я потрапив у якісь далекі часи, і я вже не я, а Ілля Турчиновський. Може, й справді, варто повернути голову й побачу: в кутку сидить із гальбою пива Страх?

– Я давав урока, пане Бергене, – сказав мій голос, прозвучавши звідкілясь збоку. – І відчув раптом, що мене чавить мундир. Відчув, пане Бергене, що немає мені чим дихати…

– А, – сказав Берген, – це типова історія.

– І коли вибіг я надвір, пане Бергене, мундиром мені здався будинок нашої гімназії, а за ним, десь у глибині, височів мундир ще більший, велетенський, пане Бергене… Навіть ця корчма, Адольфе Карловичу, здається мені мундиром, а ми – в ньому; скажіть, не чавить вона вас?

– Мене ні, – мовив Берген, випиваючи. – Для мене вона – барліг.

Була в мене ясна голова, бо наповнювався світлом, що текло із голубого вікна. Хотів перед кимось висповідатися, а може, просто почути заспокійливе слово. Захотів раптом, щоб хтось мене пожалів, поспівчував мені, а завтра про це остаточно забув.

– Ось чому ви стали мені компаньйоном, – сказав я.

– Схвалюю ваш вибір, – поважно мрукнув Борген. – Розказуйте!

І я розповів йому печальну історію мого кохання. Тільки цю історію, бо саме вона найбільше мене зараз займала. Розповів йому, що годі мені стало жити самотою, що захотів я когось полюбити щирим серцем і щоб хтось щирим серцем полюбив у цьому світі мене; хоч, може, я й не заслуговував на таку милість: не було в мене місця, до якого тягся б душею, ні близьких, до яких відчував би щирі зобов'язання. Батьки мої померли, а дім, у якому виріс, давно заселено чужими людьми; зрештою, ті люди примудрилися його спалити. Дитинства я не знав, бо вчився далеко від дому. Постійно самі гуртожитки, а коли вчився в університеті, знову-таки жив у камері на чотирьох. Отож я тільки й знав, що такі камери, більшість були навіть загратовані, не диво, що хотілося мені самоти. І ось тільки тепер я захотів, щоб мене полюбили…

Можливо, я трохи прикрашував свою історію та й притаював багато чого, хоч би про свою здатність роздвоюватися, але в цю хвилю, розм'яклий од хмелю, з розстебнутим мундиром, я мав право скласти про себе сентиментальну казку, і я її складав. Та й не зовсім це казка була – я мав право розтопити кригу в своїх грудях, бо відчував, що вона розірве мене, як розриває пляшку замерзла вода. Відтак, усе, що оповідав, – правда, хоч ця правда жила в мені, як паросток під снігом. Я хотів, щоб той пагін проклюнувся, щоб зміг хоч трохи прорости. Берген слухав мене уважно. Міг би плюнути на всі пересуди, сказав я, і взяти її, вагітну, собі в жінки, але для цього мені треба було бути впевненим, що й вона щиро мене любить. Хай би в ту сердечну хвилину, коли опинилися ми в засипаному снігом садику, впала б переді мною на коліна й щиро розповіла про своє нещастя, тоді я, може, її б не відштовхнув…

– Стій! – сказав Адольф Карлович. – Ви певні, що її не відштовхнули б?..

Дивився на нього широкими очима. Чого це він перебив мене, що це зі мною сталося, чому я виливаю перед ним свою душу? Але моя душа лежала, вилита, на столі, перед моїми очима синьо цвіло вікно із зеленими квітами на шибах, блакитне вікно, а ще було на тих шибах гілля, зовсім таке саме, як те, із засипаного снігом саду.

– Не знаю, чи відштовхнув би її тоді, – признався я чесно. –

1 ... 199 200
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три листки за вікном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Три листки за вікном"