Читати книгу - "Яр"

Коло кабінету лейтенанта Газе стояли під наглядом одного неозброєного німця всі викликані на допит залізничники. Я залишив там Антона й рушив геть.

— Казала Паша, на обід не опаздуй, прочім.

Мене просто зжолобило від такої самовпевнености. Я залишив комендатуру й, довідавшись у свого чергового, що всіх викликаних уже привели, пішов до себе. Афіноґена не було. Начальник поліції провадив попереднє слідство у справі минулої диверсії. Та годині десь о дванадцятій прийшов, наче з хреста знятий. Тупо дивлячись поперед себе, він клацнув щелепою:

— Завтра будьте здесь в четыре, Максим Архипович.

— О четвертій... ранку?

Афіноґен зітхнув:

— Облава.

Я спитав:

— Знову до Німеччини?

— Нет. Облава на тех, что... На Кривого. Он сидит в лесу под Ульяновкой. Кто там сейчас не занят, скажите, пусть идут поспят, потому что... А вы можете не приходить после обеда.

Відпустивши всіх вільних поліцаїв додому й загадавши їм зійтись на четверту ранку, я вирішив піти до старих, бо не бачив їх уже кілька день і не знав, як там вони маються. Арешт Антона міг потягти за собою що завгодно, людина не владна була розпоряджатися ні своїм часом, ні навіть життям.

Батько лежав у хатині. У нього болів поперек, і він, виявляється, не вставав з позавчорашнього дня.

— Стріля отут-о, дерехторе, — поскаржився він мені, тицяючи куксою. — Як уроді з нагана, кау тобі!

Мені стало шкода старого. За неповних два роки він посивів і згорбулився, мов справжній дід.

— Я приведу вам лікаря, тату.

— Нашо він здався! — заперечив батько. — Мати ондечки поставе банки, та й усе. Нашо він, кау!

— А де ж мама?

Батько зітхнув і ворухнувсь у ліжку:

— Десь там, кауть, землю ділитимуть, піду, кае, подивлюся. Нашо вона їй, та земля! Сажень так та півсажня так — ото й землі нам із нею.

Замогильні мотиви в батьковій мові з'явились вперше, і це болісно вкололо мене за серце.

— Скажи їй хоч ти. Бо я ж устать не можу, а вона робе теперка, шо хоче.

— Ви обідали? — спитав я, і досі стоячи над батьком, хоч поряд була табуретка.

— Хай, як прийде вона. Бери он у пічі картоплю.

— Я вже їв, — не знати нащо збрехав я. І раптом заквапився. — Треба мені йти.

— Як там вона?

Цього разу словом «вона» батько мав на увазі несподівану невістку. Я відповів:

— Та нічого. Бувайте здорові.

— Здорові, — повторив батько. — Здорові, каещ...

Я вийшов надвір, із вулиці ще раз оглянувся на нашу «півхату» й із неприємним лоскотом у душі подався поквапки геть.

Сіни моєї нової домівки були відчинені, і в них поналазило повно курей. Вони злякано закудкудакали й фуркнули мені межи очі. Я відчинив двері та так і застиг на порозі. За столом, усміхаючись, мостився з ложкою в руках мій шуряк Антін.

— Я думаю, що воно кури краде, аж воно, прочім, свої.

Паша встала й заходилася насипати борщу в полумисок.

— А я кажу, це вже він, повідіму, не прийде на обід.

Те саме думав про Антона я, власне, думав не про обід і не про запізнення, бо з тієї комендатури було не просто вирватися.

— Як така математіка, то, повідіму, давай, Пашо, по чарці, ге ж?

— Тебе відпустили? — задав я абсолютно дурне запитання. Коли він тут, значить, відпустили.

— А нашо б мене там держали! — удавано заобурювався Антін. — Ми з паном офіцером старі приятелі. Казав, якби не робота, то, повідіму, поставив би міні й сто грам.

— Сідайте, Максиме, бо таке пійло як вичахне, то його й не в'їси.

Паша підсунула полумисок до мене, Ягола налив скляночки, і ми усі втрьох винили. Звичайно, про запросини на «сто грамів» Антін прибрехав, і в цьому не могло бути навіть сумнівів. Але що ж сталося там насправді?

Про це Ягола, хоч і дуже коротко, розповів лише за третьою скляночкою:

— А ми цілу ніч із паном Будкою разом були.

— Шо то за Будка? — спитала Паша.

— Германець. У його й пика такенна-го, і хвамілія така сама: Бутке!

— Значить, алібі...

Я поклав голову на кулак і спробував угамувати гудіння в вухах. Значить, алібі... Я при Паші не став допитуватися в Антона, як усе було насправді, та, зрештою, хіба це мало тепер якусь вирішальну вагу? Алібі, алібі... Скільки коштувало воно мені, те його кляте алібі...

Коли Паша заходилася прибирати миски й ложки, Ягола дістав з кишені тютюн і простяг мені першому. Я взяв пучку й навіщось понюхав. Махорка була люта, аж у носі закрутило. Ми вийшли, посідали на лаву під кущем бузку, який почав розпускатися, і стали мовчки налити. Я довго косував на шуряка, слухаючи, як той позіхає. Усе складалося дуже вдало й у дуже дивний спосіб розв'язалось.

Я сказав:

— Узавтра вранці облава.

Ягола повільно, усім корпусом, неначе в нього задубіли в'язи, обернувся до мене.

— Прочісуватимем Улянівський ліс.