Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Ні ще! Я чекала на тебе.

— Але ж ти не повинна чекати на мене. Ніколи. Це просто жахливо — чекати на когось.

Вона похитала головою:

— Ти цього не розумієш, Роббі. Жахливо тоді, коли не маєш на кого чекати. *

Вона ввімкнула світло біля дзеркала.

— Тепер я мушу починати одягатись, а то не встигну. Ти теж підеш переодягтись?

— Пізніше, — відповів я. — Мені недовго. Дай мені ще трохи побути тут.

Я покликав до себе цуценя й сів у крісло біля вікна. Я любив сидіти отак тихенько й дивитись, як Пат одягається. Ніколи я так не відчував одвічної таємниці жінки, як тоді, коли вона безмовно вешталася по кімнаті, задумливо приміряла перед дзеркалом ту чи іншу одежину, цілком поринувши в себе, підсвідомо віддаючись чуттям своєї статі. Я не уявляв собі, щоб жінка могла пащекувати й сміятися, одягаючись. А якщо вона так робила, то їй бракувало таємничості й чарів вічної незбагненності. Я любив м’які, плавні рухи Пат перед дзеркалом; для мене було насолодою дивитись, як вона легко поправляла зачіску чи обережно й тонко, ніби стрілою, проводила олівцем по бровах. У ту мить вона скидалася на сарну, і на гнучку пантеру, і трохи на амазонку перед боєм. Вона забувала все навколо, обличчя її було поважне й зосереджене. Вона спокійно й уважно розглядала себе в дзеркалі, і коли підступала до самого нього, здавалося, ніби там уже не було ніякого відображення, ніби дві жінки — одна з сучасності, друга з присмерку минулих тисячоліть — сміливо й допитливо дивляться одна одній в очі одвічним, зрозумілим для обох поглядом.

У кімнату з кладовища долинав свіжий подих вечора. Я сидів мовчки, але пам’ятав усе те, про що недавно довідався, добре пам’ятав, — але, дивлячись на Пат, відчував, як гнітючий сум, що каменем лежав у мене на душі, раз по раз заливали хвилі шаленої надії, як він перетворювався на надію і змішувався з нею, одне переходило в інше — сум, надія, вітер, вечір і дів-чина-красуня між блискучими дзеркалами й свічниками… На мить мене охопило дивне почуття, наче тільки це й є справжнє життя в його найглибшому розумінні, а може, навіть і щастя: кохання з такою глибокою тугою, страхом за майбутнє і мовчазним усвідомленням небезпеки.

XIX

Я стояв на стоянці й чекав. Під’їхав на своїй машині Густав і став за мною.

— Ну, як твій цуцик, Роберте? — спитав він.

— Живе, як у Бога за пазухою, — відповів я.

— А ти?

Я невдоволено махнув рукою:

— Теж жив би, як у Бога за пазухою, якби більше заробляв. Уяви собі — за сьогодні два маршрути по п’ятдесят пфенігів.

Густав кивнув:

— Дедалі гірше й гірше. І так усюди. До чого ми доживемося?

— А мені так треба грошей! — сказав я. — Саме тепер! Багато грошей.

Густав почухав підборіддя:

— Багато грошей!.. — Потім поглянув на мене. — Чесним шляхом ніхто не розбагатіє, Роберте. Хіба спекуляцією. А якби спробувати на тоталізаторі? Сьогодні перегони. Я знаю там одне вищого класу кубло. Недавно поставив на Аїду й заробив у двадцять вісім разів більше.

— Що ж, мені однаково. Аби був якийсь шанс.

— А ти вже коли-небудь пробував?

— Ні.

— То в тебе ще чиста рука! Такою рукою можна спробувати. — Він глянув на годинник. — Ну що — поїдем? Якраз устигнемо.

— Гаразд! — Після операції з собакою я перейнявся великою довірою до Густава.

Приміщення контори, де укладалися угоди на заклади, було досить просторе. Праворуч містився тютюновий кіоск, а ліворуч — тоталізатор. Вітрина вся була завішена зеленими й рожевими спортивними газетами та надрукованими на машинці оголошеннями про перегони. Уздовж однієї стіни стояв довгий прилавок з кількома письмовими приладдями. За ним орудували троє чоловіків. Один щось кричав у телефон, другий бігав туди й сюди з якимись папірцями в руках, а третій, без піджака, у бузкового кольору сорочці з засуканими рукавами, у зсунутому на потилицю котелку з товстою чорною бразильською сигарою в зубах, сидів за прилавком і записував ставки.

На мій подив, там ніде було ногою ступити. Переважали люди найнижчого прошарку — ремісники, робітники, дрібні чиновники, кілька повій і сутенерів. Біля самих дверей нас зупинив якийсь чоловік у брудних сірих гамашах, сірому капелюсі й у заношеному сірому сюртуці.

— Фон Білінг. Ризикнемо, панове? Певний виграш!

— Як пальцем у небо, — відповів Густав, раптом зовсім змінившись.

— Усього п’ятдесят пфенігів, — наполягав Білінг. — Я особисто знаю тренера. Здавна… — додав він, помітивши мій зацікавлений погляд.

Густав уже вивчав списки учасників.

— Коли вийде бюлетень Отея[4]? — гукнув він до стойки.

— О п’ятій, — квакнув помічник.

— Філомена — добра кобила, — пробурмотів Густав. — Чудова коняка для далекого забігу. — Він аж спітнів від хвилювання. Раптом він спитав: — Що на черзі?

— Гоппегартен[5], — відповів хтось поруч.

Густав вивчав і далі списки.

— Для початку ми поставимо кожен по дві монети на Тріс-тана, цей переможе, — пояснив він мені.

— А ти маєш про перегони хоч якесь уявлення? — спитав я.

— Уявлення? — перепитав Густав. — Я знаю кожне кінське копито.

— І все ж ставите на Трістана? — сказав хтось поруч. — Єдиний шанс — Старанна Аізхен! Я особисто знаю її власника Джонні Бернса.

— А я сам власник стайні, де стоїть Старанна Лізхен, — відрубав йому Густав. — Я знаю її ще краще за нього!

Він назвав чоловікові за прилавком наші ставки. Одержавши квитанції, ми сіли ближче до буфету, де стояло кілька столиків із стільцями. Навколо нас гуло — яких тільки кличок не називали! Двоє робітників сперечалися про перегони в Ніцці, два поштарі вивчали інформацію про заклади в Парижі, а один візник вихвалявся, що він був колись берейтером. Лише один товстун, у якого волосся стирчало, як у їжака, байдуже сидів за столиком і поглинав бутерброди. Ще двоє, прихилившись до стіни, пожадливо дивилися на нього. Кожен із них тримав у руці по квитку, але їхні щоки були такі запалі, ніби вони три дні не їли.

Пронизливо задзеленчав телефон. Усі нашорошили вуха. Служник вигукував клички коней. Про Трістана ніхто на згадав.

— Хай йому чорт! — вилаявся Густав, почервонівши по самі вуха. — Переміг Соломон. Хто міг таке подумати, може, ви? — роздратовано звернувся він до прихильника Старанної Лізхен. — Ви теж були серед тих, хто його вихваляв.

Біля нас ніби з землі виріс фон Білінг.

— Панове, якби ви були послухали мене, я порадив би вам ставити на Соломона! Якщо хочете до наступного забігу…

Густав зовсім не слухав його. Він уже заспокоївся і