Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

Сяк-так угамувавши свій страх, Ерагон мовив у відповідь:

«Але ж Сапфіра — остання самиця дракона! Ти не можеш її вбити!»

«Дракони дихають вогнем, — прошепотів голос, і всі дерева навколо затремтіли. — А вогонь треба гасити».

Сапфіра тим часом зібралась на силі й прохрипіла:

«Якщо ми не зупинимо чоловіка, який знищив Вершників дракона, тоді він неодмінно прийде сюди й спалить твій ліс, а потім добереться й до тебе, ельф-дерево. Та якщо ти нам допоможеш, ми спробуємо його зупинити».

«Варто йому вбити хоч один мій паросток, як він миттю ж помре, — відповів голос. — Ніхто не має такої сили, як цей ліс. Ніхто не зможе його знищити».

«Пробач, дерево! — став благати Ерагон. — Відпусти нас, і ми залікуємо твої рани своєю магією».

Здавалось, дерево Меноа не звернуло уваги на слова Вершника, потягнувшись до його свідомості.

«Хто ти такий, Ерагоне? — спитало воно за мить. — Я знаю кожну істоту, яка живе в цьому лісі, але ніколи не зустрічало когось, хто був би схожий на тебе».

«Я не є ані ельфом, ані людиною, — відповів Ерагон. — Я щось середнє. Дракони змінили мене під час святкування Кривавої Клятви.»

«Але навіщо вони змінили тебе, Вершнику?»

«Щоб я зміг перемогти Галбаторікса та його Імперію».

«Я пригадую, як під час свята я відчула, як у світі щось змінилось, але я не думала, що це сталося з тобою… Я ж бо думаю про сонце й дощі…»

«Ми загоїмо твоє коріння й стовбур, о дерево! — ще раз повторив Вершник. — Але дозволь нам забрати яскравий метал».

Решта дерев застогнали, ніби самотні душі, а потім голос Меноа схвильовано, але м'яко прошепотів:

«А ти даси мені те, чого я хочу, Вершнику?»

«Дам», — не вагаючись, відповів Ерагон, ладний заплатити за меч Вершника будь-яку ціну.

Листя дерево Меноа перестало шелестіти, і на галявині запанувала цілковита тиша. Потому земля під Ерагоновими ногами затремтіла, коріння розійшлося, і Вершник побачив у ямі те, що нагадувало шматок іржавого заліза у два фути завдовжки й у півтора завширшки. Коли руда опинилась на поверхні, Ерагон раптом відчув різкий біль у животі. Юнак скривився, потер рукою болюче місце, а біль тим часом зник так само раптово, як і з'явився. Корінь послабив хватку довкола його ноги, а невдовзі й узагалі зник у землі. Сапфіра теж уже була на свободі.

«Ось твій метал, Вершнику, — прошепотіло дерево Меноа. — Забирай його та йди…»

«Але ж…» — хотів був мовити Ерагон.

«Іди…» — урвало Вершника дерево Меноа, і його голос стих. Свідомість дерева покинула голови Ерагона й Сапфіри і всоталася назад під його коріння. Сосни, що були навколо, випрямились і стали такими, як були раніше.

— Але ж… — прошепотів Ерагон уголос, спантеличений тим, що дерево Меноа так і не сказало йому про те, чого воно хотіло.

Але часу на роздуми в нього не було, тож Вершник підскочив до шматка руди, присів і, крекнувши, взяв його в руки. Потім він притис метал до грудей, розвернувся й попрямував у той бік, де були дім і кузня Рунон.

Наздогнавши Вершника, Сапфіра спочатку понюхала яскравий метал, а потім закрокувала поруч.

«Ти мав рацію, — мовила вона. — Мені не варто було на нього нападати».

«Як би там не було, але в нас є яскравий метал, — відповів Ерагон. — Не знаю, чи отримало дерево Меноа те, що хотіло, а от ми точно отримали…»

Ельфи, які зібралися на галявині, мовчки поглядали вслід Вершникові й дракону, і їхні колючі погляди змусили їх пришвидшити кроки. Ніхто з лісових мешканців так і не вимовив жодного слова, а в їхніх очах був такий вираз, ніби вони спостерігали за дикими й небезпечними тваринами, які увірвалися до їхньої домівки.

«Якщо Галбаторікс не вб'є нас першим, — мовила Сапфіра, випустивши крізь ніздрі хмаринку диму, — то, гадаю, ми можемо про це пошкодувати…»

РОЗУМ ПОНАД МЕТАЛ

— Де ви це знайшли? — спитала Рунон, коли Ерагон зайшов до дворика її будинку й поклав шматок руди на землю біля її ніг.

Вершник у кількох словах розповів про Солембума та про дерево Меноа. Вислухавши юнака, Рунон присіла біля руди й погладила її шорстку поверхню. Пальці жінки обережно торкнулись металевих прожилок, розсипаних, мов мереживо, по поверхні каменя.

— Ви або дуже сміливі, або дуже дурні, щоб отак випробовувати дерево Меноа. Воно не належить до тих, з ким можна жартувати…

«А там вистачить металу для меча?» — спитала Сапфіра.

— Звісно. Навіть для кількох мечів, якщо ти маєш належний досвід, — відповіла на те Рунон, зводячись на повен зріст. Жінка-ельфійка глянула на свою кузню, яка була в самісінькому центрі дворика, а потім сплеснула в долоні. Її очі сяяли від захвату й бажання.

— То ти кажеш, що тобі потрібен меч, Убивце Тіні? Ну що ж! Тоді почнімо! Я дам тобі такий меч, якого ще зроду не бачили в Алагезії!

— А як же твоя клятва? — здивовано спитав Ерагон.

— Не думай про неї… Коли вам треба повернутись до варденів?

— Та, правду кажучи, ми повинні були вирушити того ж дня, як прибули.

На обличчі Рунон з'явилась задума:

— Тоді мені доведеться скористатися магією… На те, щоб зробити це своїми руками, треба витратити не один тиждень. Але в такому разі ви з Блискучою Лускою повинні мені допомогти.

Ерагон на знак згоди кивнув головою.

— Сьогодні ми будемо працювати без відпочинку, — продовжила Рунон, — та, обіцяю тобі, Убивце Тіні, уже до завтрашнього ранку ти матимеш свого меча.

Жінка знову присіла, легко, немовби граючись, підняла каменюку із землі й віднесла її на лаву. Тим часом Ерагон зняв сорочку, щоб не зіпсувати її під час роботи. Рунон дала йому замість неї трохи тіснуватий жилет, а також фартух, зроблений із тканини, яка була невразлива для вогню. На самій Рунон було таке саме вбрання.

— А де ж рукавиці? — спитав Ерагон.

— Рукавиці? — посміхнулась жінка. — Ні, Вершнику! Рукавицями користуються тільки незграбні ковалі…

Вона ще раз роззирнулась і попрямувала до низенької, схожої на грот кімнати, яка була розташована всередині стовбура одного з дерев. У кімнаті стояли мішки з вугіллям, а також лежали купи якоїсь білуватої цегли. З допомогою закляття Ерагон та Рунон підняли кілька сотень цеглин і перенесли їх до кузні. Потім вони так само перенесли й мішки з вугіллям, кожен із яких був завбільшки з людину.