Читати книгу - "Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР, Вахтанг Теймуразович Кіпіані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це божевілля пориву, ця рвань
всеперелетів — з пекла і до раю,
це надвисання в смерть, оця жага
розтлінного весь білий світ розтлити
і все товкти, товкти зболілу жертву,
щоб вирвати прощення за свої
жахливі окрутенства — то занадто
позначене по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить
і лютий зойк завруниться стожало
ланами й луками. І ти збагнеш
обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерти, доля —
всепам’ятна, всечула, всевидюща —
нічого не забуде, ні простить.
Василь Овсієнко,
філолог, член Української Гельсінської групи, колишній політв’язень
4 «З таборового зошита», запис 6 // Стус В. Твори в 6 т. 9 кн. — Том 4. — Львів: Просвіта, 1994. — С. 493.
5 Там само, запис 4, с. 491.
6 Стус В. Твори в 6 т. 9 кн. — Т. 6, кн. 1. — С. 444, 449.
7 Там само, с. 483.
8 Там само, с. 479, лист від листопада-грудня 1984 року.
9 Там само, лист від 12 вересня 1983 року.
10 Там само, т. 1, с. 28.
11 Не дам загинуть Україні! — К.: Вид. «Софія», 1994. — С. 327–343.
Свідок уходу. Останні дні Василя СтусаВідомий російський письменник Леонід Бородін — останній, хто бачив Василя Стуса живим. Щоб записати його спогади, наприкінці 2002 року я поїхав до Москви, де на легендарному пішоходному Арбаті була редакція журналу «Москва». Працював колишній політичний ув’язнений головним редактором популярного у націонал-патріотичних колах часопису.
Варто додати, що за поглядами Бородін був російським монархістом і прихильником «единой и неделимой». Можна тільки уявити, які були очікування кагебістів, досвідчених «конфліктологів», коли вони звели у маленькій камері дільниці особливого режиму «виправної установи» ВС-389/36 (це Чусовський район Пермської області) двох повних антиподів. Але, вибачте за те, що забігаю наперед, у них нічого не вийшло.
У кінці серпня перебудовного 1985-го Стус і Бородін волею табірного начальства опиняються разом. І ці спогади через кілька десятиліть потрапляють у ще не написану, на момент нашої зустрічі, книжку. Як казав сам Леонід Іванович — «наиважнейшую, автобиографическую». Назви тоді і неї ще не було.
Бородін погодився начитати на диктофон фрагмент спогадів, де йшлося про його товариша Василя Стуса.
…Всякая добросовестная додуманная мысль о жизни способна причинить боль. Не мне принадлежит сие грустное суждение. Его высказал как-то Василь Стус — дивный украинский поэт, погибший в лагере. Год был 85-й, в стране уже началось непредвиденное, но мы, заключенные лагеря особого режима, так называемые «политические рецидивисты», то есть «неисправимые», то есть обреченные на вымирание сроками изоляции, не знали, не верили и не надеялись. Нам было некогда верить и надеяться, мы были озабочены выживанием.
Когда в конце лета 83-го, после месячного мотания по пересылочным тюрьмам, я прибыл на знаменитый 36-й, «особый», там было всего тридцать человек. Всем за сорок и за пятьдесят. У всех один и тот же срок — десять плюс пять [це максимальний термін, на який, згідно з тодішнім Кримінальним кодексом, могли бути засуджені особи, звинувачені у проведенні «антисоветской агитации и пропаганды».
У всех — хронические болезни и хроническое упрямство, никто не соглашался на свободу в обмен на компромисс. Путь на свободу был до смешного прост: нужно было пообещать больше никогда не высовываться. Только и всего. Из политических я был единственный русский, остальные — украинцы, прибалты, армяне. Несколько человек сидели «за войну», один ГРУшник [Анатолій Філатов], перебежавший к американцам, затем добровольно вернувшийся и получивший свой «червонец» вместо высшей меры наказания.
Ныне усилиями энтузиастов наша зона превращена в музей. Посетителям рассказывают, что это была самая суровая зона с жесточайшим режимом. И правда, и неправда. Режим приемлемый, питание намного лучше, чем в мордовских лагерях, где все мы пересидели в разное время. Работа не тяжелая, нормы выполняли, обращение нормальное. Тем не менее это была зона на умирание.
Умирать начали в начале 80-х [тут Бородін зупинився, вибачився і виправив у рукопису тавтологію — «начали в начале»].
Сначала Олекса Тихий, потом Валерий Марченко, потом — один за другим — двое тех, кто сидел «за войну» [так у політзонах називали громадян СРСР — німецьких колабораціоністів та учасників збройних антирадянських рухів опору — литовських «лісових братів», вояків УПА], потом Юрий Литвин покончил с собой, Василь Стус. Каждый раз за несколько дней или за неделю до чьей-то смерти всю ночь выла сторожевая собака…
За исключением Юрка Литвина и Василя Стуса, у каждой смерти была своя конкретная причина — болезнь. У каждого своя. Но была и общая причина — наипервейшая. Звали ее безысходность.
Что ожидало каждого из нас, приговоренного формально будто бы только к сроку заключения? Если переживешь «червонец» в клетке — ссылка в «медвежий угол» необъятной родины в окружении уголовников. Тяжелая физическая работа, на которую мы уже были не способны. Положим, и это переживем. Далее — нищета, безработица, бесправие, постоянный надзор, как правило, потеря семьи. Прежде прочего, чтобы жить, нужно было научиться не думать о будущем. И не знаю ничего более трудного для души, для воли, для ума — это вообще невозможно пресекать, переключаться, отключаться.
Зато под контролем другое: взаимоотношения с сокамерниками. Когда уже не новички, когда в возрасте, когда выяснены и запрещены к возбуждению все возможные разногласия, когда взаимоуважение построено на крепчайшем фундаменте каждой судьбой проверенной стойкости. Она, стойкость, и есть основа тюремного товарищества. И вторично то, за что стоим.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР, Вахтанг Теймуразович Кіпіані», після закриття браузера.