Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Оглянувши стрічку ЕКГ і пацієнтку, лікар зробив призначення, а Лора почала складати апарат і відійшла в бік, даючи доступ по пацієнтки. До кімнати зайшла знайома фігура — справжня гора м’язів. Ігор. Невже це дім його батьків?.. Він потупцяв у дверях, спостерігаючи за всім, що відбувається в кімнаті і помітив Лору.

— Ларисо, ти? — здивовано усміхнувся він.

— Привіт, Ігоре, — розгублено посміхнулась у відповідь Лора.

— Оце так зустріч… Ти вже працюєш?

— Ні, практика.

— Вночі?! — він підняв брови від здивування.

— Так. Я попросилася на добові зміни, щоб менше їздити з дому… — Лора усміхнулася, вкладаючи дроти у ящик.

— Чому не живеш у квартирі?

— Там… Є певні проблеми…

— Зрозуміло… Слухай, якась ти бліда… Втомилася?

— Трошки є, — вона кивнула головою.

— Чи за Степаном сумуєш? — усміхаючись запитав Ігор.

— Дуже… — зітхнула Лариса.

— От дівчата, — він похитав головою, — вже сумує. Він же лише два дні як поїхав.

Ларисі перехопило подих при цих його словах і у голові загуло. Два дні, як поїхав… Виходить, Степан був у місті і, отже, вже бачив, що вона все лишила в квартирі… Мабуть, вирішив, що вона прийняла його умови і він не вважає за потрібне тепер з нею бачитися… Що ж вона наробила? Лариса відчула, що їй не вистачає повітря... вперлася руками у стіл, щоб не впасти.   

— Молодий чоловіче, можна вас… — до Ігора звернувся фельдшер, який, зробивши призначені ін'єкції, почав заповнювати картку виклику. Ігор пішов до нього. Жінці стало легше, чоловік присів біля своєї дружини і щось тихо промовляв до неї. Цьому чоловіку Степан давав колись свою кров… Лариса поглянула на них з радістю і заздрістю водночас. Вони подружжя… багато років разом, у них троє дорослих дітей… А Степан дітей не хоче.

Перевівши нарешті подих, Лора взяла ящик з ЕКГ і понесла його до машини. Вона сіла в салон і з сумом поглянула на великий і гарний будинок. Степан буває тут… казав, що вони запрошують його в гості, а він намагається не зловживати їхньою гостинністю… Невдовзі до машини підбіг Ігор. Він запросив водія і Ларису на чай чи каву. Хто що забажає. Вона відмовлялася, але він пригрозив, що понесе її зараз на руках. Це ж не довго. Чашка чаю і щось куснути...

Лариса здалася. Вона зайшла до кухні і зіткнулася з Зоєю, що саме робила бутерброди.

— Привіт! — радісно вигукнула лікарка, — Яка несподіванка! Лоро, я дуже рада тебе бачити! Але щось ти схудла… От хай Степан явиться, я йому дам прочуханку, що не годує тебе.

Зоя обтерла руки рушником і обійняла Ларису. Лорі знову перехопило подих. Що робити? Сказати Зої про свій стан чи не варто? Але Зою покликав батько, і вона поспішила до кімнати матері…Значить, не варто.

Ігор поцікавився, що вона буде пити — вона обрала чай з лимоном і взяла один бутерброд з тарілки. Від хвилювання не могла їсти, але лікар швидкої сказав, що Лариса і справді схудла в порівнянні з літньою практикою, особливо помітно по обличчю… 

Звісно… За час токсикозу втратила майже шість кіло. Її постійно нудило і їсти зовсім не хотілося. Але зараз нудоти не було, тому почала їсти, щоб ніхто не ставив зайвих запитань.

— Ларисо, в машину з їжею не можна — кисневі балони, буде “бабах”, тому швидше жуй, — підморгнув їй фельдшер.

— Так, я пам’ятаю…

Ігор провів її до машини.

— Якась ти дивна. У тебе все гаразд? — запитав він, вже коли Лариса почала відкривати двері.

— Не все, але я впораюся, — вона кивнула і не змогла втримати голос рівним — зірвався.

— Проблеми вдома? Я можу тобі допомогти?

— Я… Знаєш, мені...

— Ларисо, ти їдеш чи лишаєшся? — фельдшер відчинив двері зсередини і визирнув з салону.

— До побачення, — сказала вона Ігорю і сіла в машину. Він лишився стояти біля воріт, проводжаючи поглядом машину. Вона щось хотіла йому сказати… але що саме? Потрібно буде дати доброго копняка Степану — як можна доводити так свою дівчину?

Коли повернулися на підстанцію — Лора пішла до жіночої фельдшерської кімнати і хотіла прилягти на диван, коли до неї зазирнув фельдшер з бригади.

— Ось, нам на цьому виклику дали гроші. Я розміняв — це твоя частка… — він простягнув їй 10 гривень.

— Та я…

— Бери, тобі ж треба, — чоловік поклав купюру у кишеню її білого халата. Працівники ходили у формі. На той час це були чорні штани, білі сорочки і сіро-оливкового кольору піджаки, на холодну пору року були передбачені темно-сині куртки. Практиканти ходили у білих халатах. 

— Дякую…

Це було так незвично. Було ніяково, але гроші їй були дуже потрібні… Дорогою додому Лора дозволила собі “шиканути” — купила шоколадку… давно хотіла, а тепер, нарешті, змогла її собі дозволити…   

Повернувшись додому 19 грудня Лариса хотіла лягти спати. Ніч була дуже насиченою і подрімати не вдалося, але вдома всі були знервовані. Бабуся, мамина мама, послизнулася, впала і зламала шийку стегна, тому мама збиралася їхати до батьківського дому і взяти з собою Тетяну.

Лора поставила чайник і пішла в кімнату переодягнутися, лиш вона зняла светра, як до кімнати залетіла матір. Її очі були розширені і перелякані.

— Це що таке? — прошипіла вона махаючи перед очима Лори тестом на вагітність, в іншій руці тримаючи Лорин гаманець. Мабуть, як раніше, хотіла взяти дрібних грошей і натрапила на тест...

— Мам, я можу все пояснити, — тремтячим голосом почала говорити Лариса.

— Що?... Що ти можеш мені пояснити? Якщо батько дізнається — він нас всіх тут повбиває… Це твій тест?

— Мій…

— Боже… Чия це дитина? — шепотіла матір, щоб ні батько, ні Тетяна не чули їхньої розмови.

— Степана… 

— Степана?! — Людмила вирячила очі.

— Він приїздив у вересні...

— У вересні? Щось я не пригадую, щоб він приїздив у вересні.

— Я не приїхала ночувати, пам'ятаєш? Я тоді була з ним, а вранці він поїхав… Ми посварилися, я образилась і лишила в квартирі всі прикраси… і ключі я не губила, вони у квартирі. Тепер шкодую, але...