Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— Коли Степан приїздить, то він обов’язково відвідує бабусю. Ти мені не брешеш? До того ж… він не хотів дітей, як я пам’ятаю.

— Я не брешу… так вийшло… це не спеціально… Я не очікувала його приїзду і припинила пити протизаплідні... Він не знає...

Людмила дивилася на доньку і не знала вірити їй чи ні… Хоча, який сенс Ларисі брехати? Вагітна… Володимир, коли дізнається — оскаженіє. Всередині все стискалося від думки, що він зробить з донькою те, що колись робив з нею...

— Значить так. Я зараз їду до матері… Ти сидиш тут тихо. На облік стала?

— Ні…

— Який термін?

— Якщо рахувати від тієї ночі — то майже 15 тижнів…

— Боже… — Людмила прикрира рота рукою. — Скоро вже буде помітно… Якщо батько дізнається, то відправить тебе на аборт…

— Але я не хочу...

— Я теж не хотіла... Він мене тричі водив.

— Тебе?.. — від здивування сказала це занадто голосно.

— Так, два рази після тебе і раз після Тетяни…

— Але…

— Ой, доню… довго розповідати… Боже, що ж робити?.. Лишатися тобі тут скоро буде не можна... Батько спокою тобі не дасть. Як не аборт, то може вдарити. Вже ж бив. Доведеться кудись піти…

— Куди ж мені піти?..

— У тебе ж є друзі?

— Я не знаю… ну, є знайомі в училищі, але чи друзі вони мені?

— От і маєш шанс це перевірити… Ти поки шукай, домовляйся, а як не вийде , я повернусь і ми щось придумаємо… До дядька тебе відправлю, може… А може... звернись до його друзів? До Романа?

— Не думаю, що це хороша ідея… ну… і це ж ЙОГО друзі, а не мої…   

Мама з сестрою поїхали до бабусі, батько з бригадою поїхав на будівництво. Лора, щоб не сидіти вдома самій — вирішила сходити до Ніни Григорівни. Оскільки особливо ніяких гостинців не мала — взяла з собою півлітрову банку меду, що привозив восени дядько. Мама колись розповідала, що коли вона була малою — соску вмочували в мед і давали смоктати. А коли малою була Тетянка, то Лора часто і сама тягала у сестри пустушку, мочала в мед і смоктала… можливо, Ніні Григорівні мед теж знадобиться?

Наближаючись до подвір’я Тоні, Лора не могла відвести погляду від слідів шин, що залишилися на снігу біля будинку Хризонівни… Хтось приїздив… І Лора навіть здогадувалася хто… Степан. Він був у бабусі, бачився з друзями… але не з нею. Та і навіщо? Він же її відпустив...

Ніна Григорівна радо прийняла мед. Вона теж дає Даринці соску з медом. Педіатр свариться, може бути алергія, але, якби була, то вже б проявилась… Андрія немає, на роботі, вони з донькою “хазяйнують” вдвох. Над ліжечком Лариса помітила гарненькі іграшки — зайчики, підвішені на рожевій карусельці, що кружляли довкола гарненької морквинки. Бачила таке у фільмах, але не знала як називається.

— А що це за штука на ліжечку? — запитала вона у Ніни, котра саме ставила перед нею чай.

— Мобіль — така корисна річ, мушу тобі сказати. І крутиться, і мелодію таку гарну грає. Це твій Степан привіз нещодавно.

— Степан? — від звука його імені Лариса відчула, як все довкола захиталося.

— Так, оце забігав, мабуть, днів чотири назад. Заскочив на хвилинку. Каже, Лора казала, що у вас тут донечка, то ось їй подаруночок на Миколайчика…

Лора розплакалася, закривши лице руками.

— Лоро… — жінка здивовано поглянула на дівчину, — що з тобою?..

— Я не бачила його з вересня… А він бачився з друзями, був у бабусі… у вас… а я…

— З вересня?.. Але він казав, що ти сказала… — жінка присіла навпроти Лариси на стілець. — Нічого не розумію… Я думала, у вас все гаразд.

— Коли ви народили Дарину — я їздила до Гаїчів на хутір, і дядько Іван набрав мені Тоню, щоб я сама повідомила новину, але вона не схотіла зі мною розмовляти… сказала, що її чекають хлопці… Мабуть, він був тоді у них…

— Але як же це… — Ніна насупила брови. Степан був таким веселим і бадьорим. “Лора казала, що у вас тут донечка…” А дівчина сидить навпроти і вмивається сльозами… — ви посварилися?..

— Він сказав, що я йому не потрібна… — Лора намагалася забути його останні слова. Не думати про них і не згадувати, але зараз починала усвідомлювати, що своїми діями він підтверджував кожне слово — вона йому не потрібна. Його життя не зупинилося без неї. Він їздить, зустрічається з друзями, ходить у гості, дарує подарунки… Як він там казав: “Я відпускаю тебе. Ти можеш жити так, як хочеш… Я теж буду жити своїм життям”... Він живе, а вона не може… віддаючи “свій борг” віддав більше, ніж Лора очікувала взяти… і жити своїм життям без нього вона не зможе, бо частина його лишилась в ній… 

— Так і сказав?! Не вірю… Може ти щось невірно зрозуміла?

— Він сказав: “ Ти мені не потрібна. Мені ніхто не потрібен. Невже ти досі цього не зрозуміла?!” — і пішов… Я намагалась його зупинити, але…

— Боже, Лоро, я оце тебе слухаю і я не вірю, що він міг тобі таке сказати… Ну не вірю і все…

— Можете не вірити моїм словам, але його вчинки це підтверджують… Степан зустрівся з усіма, крім мене...

Вони посиділи мовчки, потім мала почала кхикати.

— Їсти хоче… — сказала Ніна, пішовши до ліжечка.

— Я піду… — Лора підвелася з-за столу, лишаючи чай, до якого не доторкнулась.

— То може залишся, я зараз її погодую і…

— Ні… я пройдуся.

— Мені так шкода… — Ніна зітхнула, — ви ж така гарна пара… і так добре ви з ним ладнали… і якби… якби ж Степан до тебе тоді цікавість свою не проявляв — Тоня б моя з Бакеро і не почала зустрічатися… Бігала б досі до свого Макса…

— Ви знали? — здивовано запитала Лора.

— Знала… — Ніна зітхнула. — І жінка його знала… А коли з’явився Степан — поруч з ним Бакеро, то я так раділа, що Тоня захопилась іншим… Ну як же ж так, Лоро? Може ви все ж таки помиритесь?

— Я б дуже сильно цього хотіла, але одного мого бажання — не досить.

Навіть у непроглядній темряві відчаю завжди знайдеться місце для світла надії...©