Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Я з сумом поглянула на увесь вміст моєї “найнеобхіднішої валізки”. Дістаю з потайної кишені за підкладкою важкий мішечок з грошима, які сховала в самий затишний і не примітний кутик сумки. Думаю цієї суми нам вистачить до, того як ми повернемося назад до Вілардії.

Вхідні двері відчинилися і в кімнату зайшов Тарґас.

– Ти вже готова? – поспішно запитав.

– Так. – відповіла і мій погляд одразу зупинився на його босих ногах – Можливо тобі краще спершу взути чоботи, перед тим як йти до храму?

– Не завадило б. – на його обличчі промайнула нервова усмішка. Та й сутність і так виглядала напруженою, Тарґас швидко привів себе до ладу нарешті взувшись.

– Ходімо – запропонував мені вийти першою.

Ми йшли коридорами замку спускалися декількома сходами, поки нарешті не вийшли на вже знайоме мені подвір’я. Тепер при світлі сонця я краще могла його розгледіти. Воно було вимощене в золотаву бруківку, посеред якої стояв круглий водограй зі статуєю дракона що випльовує полум’я, але замість вогню в нього з пащі лилася вода. Від центру подвір’я, по краях бігли купа стежок що вели в невідомому мені напрямку.

Тарґас повів мене далі й ми вийшли з території замку через ті ж ворота, через які увійшли вчора. Тільки от стражі вже були інші на яких Тарґас сердито гаркнув, як тільки вони зацікавлено кинули погляди в мій бік. Та що з ним таке? На мене що вже просто дивитися не можна?

Але свого німого запитання я не озвучила, не отримавши на нього відповіді, ми пішли далі. Навіть звідси я побачила величезну споруду храму. Він був величний. Цікаво, який він всередині? Якщо з далеку він вже мене вразив.

Ми проходили міськими вуличками повз відчинених крамниць і зацікавлених поглядів які косилися в наш бік. Адже Тарґас в прямому сенсі не відпускав мене! Тримав увесь час під лікоть, періодично кидаючи злісний погляд на перехожих. І що його так хвилює? Або точніше що йому не подобається, що він на всіх так зирка? Може настрій зіпсувався?

– Дикий – звернулася до нього, щоб відволікти його увагу від бідних перехожих, що вже почали йти від нас на відстані десяти кроків.

– Так, моя Лея – м’яко відгукнувся до мене. Щось по голосу не видно, що він має поганий настрій. Тоді чому він так дивно себе поводить? В руку вчепився намертво, а йде на відстані одного кроку від мене! Навіть не торкаючись тілом! Зчеплені лікті це єдине до чого він доторкався!

– Скажи, а той головний страж, він хто тобі? Адже він так тобі зрадів коли зустрів. Чи він просто старий знайомий? – поцікавилася в нього, щоб відволікти себе і його від не дуже природної поведінки та пози в якій ми зараз йшли, а ще мене цікавило те, що Кеп був єдиний поки кого я знаю з його ближнього кола на кого він не гирчить як тільки той дивиться в мою сторону чи просто щось запитує.

– Кеп був нашим наставником, учителем і навіть батьком якого ми не мали. – спокійно вимовила сутність з ноткою ностальгії й суму – Він радше замінив нам його, адже власного ми ніколи не бачили. Він нас виховував, навчав військовій справі й навіть змушував співати! – сутність засміялася щирою посмішкою яку ховала. Яку я ще не бачила ні в нього, ні в Нокса. Це була посмішка яку можна побачити в тих, хто любить когось як рідного батька, чи мати які не були їм рідними, але від цього їхня любов не ставала меншою. Вона була трохи химерною і сором’язливою.

– Хотіла б я почути як саме ви співали – піддражнила його цим, уявляючи як саме це виглядало. Маленький Дикий стоїть перед Кепом і співає! 

– Не бійся ти нічого не втратила, адже наш спів був жахливий як і вміння готувати. Коли Кеп в черговий раз змушував наш співати, він максимум витримував до половини пісні, а потім кричав, кажучи: “Припини цю какофонію! Ти співаєш як кіт якому стали на хвоста! Ніякого такту, чи інтонації! Суцільна какофонія і біль для моїх вух!” 

Я почала сміятися слухаючи про те що мені розповіда Тарґас і уявляючи це все в себе в голові. Це мало дуже кумедний вигляд, не знаю точно який саме вигляд він мав тоді, але зараз це б виглядало не гірше.

– Проте – він продовжив – незважаючи на те, що Кеп терпіти не міг слухати наш спів, він щовечора змушував співати йому пісні які ж сам припиняв, бо не міг їх вже слухати в нашому виконанні!

За цією не вимушеною і навіть приємною для нас обох темою, ми дійшли до самого храму драконячої праматері. Він став ще більшим чим я бачила його з далеку, на його тлі ми здавалися мурашками. Тарґас завів мене в середину храму, де він був ще величнішим!

Всередині було все розмальоване різнокольоровим світлом в зелених, червоних, синіх, рожевих, фіолетових, жовтих тонах. Всі ці кольори йшли від вітражів через які линуло сонячне світло. Вздовж стін стояли гігантські колони що були зроблені у вигляді драконів та людей, що наче тримали стелю, а от попереду була… 

Статуя гарної молодої жінки біля якої скупчилися купка маленьких фігурок дракончиків, до яких вона з материнською усмішкою простягає руки.

– Що це за статуя? – запитую в Тарґаса вказуючи на жіночу постать.

– Це Драконяча праматір Мірела. – спокійно відповіла сутність.

Тану ні! Ви що, знущаєтеся зараз! Це Мірела! В моїй голові виник жорсткий дисонанс, від того що я бачила на власні очі, як вона виглядає насправді… Тобто як хіпі-бабця з дивним смаком в одязі. Але хто зна, можливо вона так виглядала в молодості? В дуже й дуже далекій молодості враховуючи що вона є типу божеством драконячої природи.

– Тебе щось дивує в її вигляді? – спантеличено запитує в мене сутність, помітивши мій легкий ступор на обличчі.

– Та-а ні – загальмовано протягнула – все гаразд. То що, нам треба робити, щоб її покликати? – перейшла до головного питання. 

– Нічого складного, треба запалити жертовний вогонь і капнути в нього власно кров’ю змішаною з власною магією і ще… Треба назватися справжнім ім’ям перед праматір'ю. 

– То нам всього лише треба змішати магію у вогні. – здивувалася, адже все виглядало якось занадто просто. І саме це наводило мене на погане передчуття.