Читати книгу - "Тінь гори"

Я безуспішно шукав, усе перерив і вирішив, що може допомогти косяк. Косяк допоміг віднайти безліч цікавих речей, про наявність яких я не знав, включно з дружнім цвіркуном, який не співав і переїхав на балкон, але фото Карли так і не знайшлося.

Я почав ловити кайф, і перша річ, що з’явилась у моєму записнику після безплідного пошуку, це запитання:

«Чи справжня Карла»?

Я написав ще багато іншого. Цитував поезію. «Коли тебе ганьбить і доля, й людські очі,— почав я і писав далі,— як того, в кого друзі одержимі»,— аж тут хтось дійсно одержимий почав тарабанити у двері.

Я продовжив свій бойовий танок, присвячений мертвим, і стукіт припинився, а гуркіт музики провів мене по кімнаті, й тоді я знову зміг писати.

Я написав кілька сторінок про Назіра. Любі небіжчики ніколи не полишають нашого серця, але їхня жива подоба блякне, вицвітаючи у річці спогадів. Я хотів описати ті очі: вони часто бували очима звіра — звіра на полюванні, невідомого і здатного на будь-що; ті гірські очі, народжені в полі зору найвищої вершини нашої планети, які тільки зрідка бували лампами в печері його ніжності.

Я описав почуття гумору, яке ховалося в його зморшках, коли він кривив обличчя. Я описав тінь, що накривала його обличчя за будь-якого освітлення, неначе на ньому від початку викарбували блідість.

Я описав його долоні — кігтясті лапи дракона Комодо. Чорна земля ранніх років праці затаврувала їх на все життя, проклавши марсіанські канали зморщок на його кістлявих пальцях. Деякі з них були такі глибокі, що нагадували порізи від ножа.

Я описав Тарика. Я написав про маленькі краплинки поту, що виступали в нього над устами, коли він удавав когось іншого. Я описав точність рухів, неначе його життя було чайною церемонією, яка ніколи не закінчувалась.

Я описав його красу. У цьому незграбному хлопчині вже зростав і формувався вродливий чоловік: це обличчя змусить дівчат принаймні двічі про нього згадати, а хоробрий погляд викликатиме на поєдинок кожного зустрічного чоловіка.

Я намагався його описати, залишити тут, урятувати і його, і Назіра словами, які, можливо, житимуть і далі.

Я писав, поки щось не видихалося, поки все не видихалося, і тоді я досяг того стану, коли слова зупиняються, і думки зупиняються, і залишаються лише емоції, відчуття — залишається одиноке серцебиття, яке звучить крізь холодні глибини внутрішнього океану. І я заснув, і снив про Карлу, яка витягала мене з вогню: її поцілунки випалювали кохання на моїй шкірі.

Частина XII

Розділ 68

Прокинувшись, я збагнув, що це не Карлині поцілунки обпалювали мені шкіру: я вимкнувся, упершись обличчям у статуетку бога Шиви, і його тризубець відчеканив свій слід на моїй щоці. Я заліз у душ і знову сполоснувся, вирішивши не відчиняти дверей ще принаймні кілька днів, а може, навіть продовжити своє вшанування померлих. Але витершись і поглянувши у дзеркало, я побачив, що слід тризубця нікуди не зник. Здавалося, що він залишиться на щоці ще кілька днів. І я знав: якщо я став настільки нерозсудливим, щоб нализатись і затаврувати своє обличчя, коли деякі вороги з радістю зроблять це за мене, то прийшов час завершувати з пиятиками.

А з цією освіжаючою думкою також прийшло усвідомлення, що Карла могла раніше піти з вечірки для фетишистів — і одразу ж застрягнути десь у Місті-Острові через заколот. Я одягнув свій бойовий стрій, перевірив кишені й вийшов до вестибюлю. Біля дверей, які вели на сходи, стояла барикада з меблів. У ті роки це була звичайна практика в готелях під час поліцейського перекриття міста, щоб підтримувати безпеку гостей на цьому боці барикади, а мародерів та погромників тримати на тому.

— Увесь Південний Бомбей перекритий,— повідомив Джасвант, читаючи газету.— Мені пощастило дістати цю газету. І ні, ти не зможеш її отримати, доки я не закінчу.

— Де?

— Ти ніде не зможеш її дістати. Бачиш межу, баба?

— Що саме перекрили?

— Усе.

Ця ізоляція означала, що я не зможу вдень їздити містом: ніхто не зможе.

— Як довго?

— Хіба тобі в біса не байдуже?

— Дідько, Джасванте. Як ти гадаєш? Один день — чи чотири?

— Враховуючи пожежі й бунти вчора вночі, я ставлю на три дні,— відповів він.— І повторюю, хіба тобі в біса не байдуже?

— Три дні? Не думаю, що маю досить натхнення на три дні.

— Натхнення! — сказав Джасвант, відкладаючи газету і розвертаючи до мене своє шикарне нове директорське крісло.

Він натиснув важіль на своєму столі й відсунув панель на стіні біля мене. Це була потаємна полиця, наповнена алкоголем, цигарками, перекусками, малесенькими пакетиками з пластівцями, картонками з молоком, пачками з кубиками цукру, горщиками з медом, тунцем, смаженими бобами, сірниками, свічками, аптечками і ще невідомо чим, напханим у банки.

Він узявся за ще один важіль, і навколо полиці спалахнув каскад манюсіньких вогників.

— Агов,— здивувався він, вглядаючись у тризубець на моєму обличчі, який підсвічувало його різнокольорове освітлення.— А ти в курсі, що в тебе на обличчі відбилася тришула[142]?

— Не треба фамільярності, Джасванте.

Він махнув рукою на свою полицю задоволень.

— Завжди радий залишити стосунки на бізнесовому рівні, баба,— мовив він, зводячи брови.— Тут ще й музика є.

Він натисну ще одного перемикача, і з колонок на столі вибухнула бганґра[143]. Прес-пап’є танцювало зі степлером на скляній поверхні, гоцаючи туди-сюди на відображенні Джасвантової посмішки.

— Ми — сикхи — навчилися пристосовуватись,— перекрикував музику він.— Якщо хочеш пережити Третю світову війну, то переїдь до сикхського району.

Він дограв пісню до кінця, а це була досить довга пісня.

— Це ніколи не набридає,— зітхнув він.— Хочеш ще раз послухати?

— Ні. Дякую. Я хочу купити твою випивку, поки до неї не дістався Дідьє.

— Дідьє тут немає.

— Я не хочу так ризикувати.

— Це... мабуть, найрозумніша річ, яку ти коли-небудь мені казав.

— Люди не кажуть нічого розумного, Джасванте, бо твоя поведінка не спонукає до цього.

— До біса поведінку,— вирішив він.

— Обвинувачення питань не має.

— Поведінка не оплачує мені оренди.

— Загорни мені трішки тієї оренди, Джасванте.

— Гаразд, гаразд, тільки не скидай свою довбану пом’яту сорочку,