Читати книгу - "Яр"

— Не кричи! — шикнув на нього Афіноґен і перепитав: — Какие наши? Где?

— Та ж отут, метрів із півста відціля!

— Хто?!

— Та хто ж! Наша поліція й німці.

Афіноґен стенув плечима й наказав:

— Вперед!

Максимові з хвилювання слали ноги, та йти довелося швидко: Афіноґен махав і махав рукою, мовляв, не відставати.

За півсотні метрів і справді вже була чорно мундирна поліція із сусіднього району. Афіноґен кудись побіг і швидко повернувся, принісши наказ усім гуртом звернути праворуч. Тепер ішли великою масою, не дотримуючи ніяких дистанцій, і за годину прибули на велику, геть витолочену галявину. Лише тепер Максим зрозумів, скільки людей узяло участь у цій операції. І хоч, не рахувавши, важко було сказати, чи їх тисяча, чи трохи менше або більше, але довкола галяви юрмилося безліч народу й у сірій, і в чорній формі, і в мундирах польової жандармерії. Посеред галявини ж, де стояв у гумовому плащі срібнопогонний оберст, комендант Яру гауптман Енґель та ще троє незнайомих Максимові німецьких офіцерів, тліло кілька товстих, прибитих дощем головешок.

— Из-под носа удрали, — сказав розчарованим тоном Афіноґен. — Какаято-то блядь продала.

Максим здригнувся. Завжди чемний і витриманий Афіноґен удруге за цю добу лаявся нецензурними словами. Удавши, що хоче пообшкрібати налипле до чобіт багно, Максим потроху відійшов од Афіноґена. З тих слів можна було зробити далеко невтішні висновки, і Максим зробив їх. Він одчував, оцей страх — то просто малодушність, намагався подолати в собі внутрішній холод, але не міг і продовжував длятися коло чобіт, хоч вони вже були чисті, неначе допіру з крамниці.

Антін підкреслено виявляв свою прихильність до мене. Розмовляв особливо лагідно, не проминав випадку, щоб не потиснути мені руку, цікавився здоров'ям, кликав на чарку бурякової — просто так, не за обідом, по-чоловічому. Паша теж була дуже запопадлива, і я часом довго дивився, як вона порається коло печі або ж прибирає в кімнатах. Невже Антін розповів їй про наші стосунки? Це трохи непокоїло, та я намагався не думати на подібні теми.

Мене більш турбувало інше. Ніби заспокоївшись після недолугого весілля (я подумав, що все вже обійшлося й перемололось), Оленка раптом замкнулася в собі, і годі було її чимось розважити. Я ще не звик до нової оселі, почувався тут незручно й невільно, і ця силуваність у наших стосунках ще дужче ускладнювала моє становище. Я збирався навіть запропонувати своїй молодій дружині, давай, мовляв, переберемося до мене, та не знаходив приводу для такої розмови.

Це впало в вічі й хатнім. Паша дивилася на нас дуже співчутливо, проте мовчала, натомість Антін якось завважив:

— Ви як уроді ці, як їх, горщики потовкли.

Я почервонів і відвернувся, щоб шуряк не помітив мого збентеження. Паша насіпалась на чоловіка:

— Шо ти причепився! Які там горщики! Менче б ото язиком.

Антін по тому не сказав і півслова, та це справді не зараджувало. Я не знав, як розвіяти хмару, що стала між нами. Проте, пізнього вечора в суботу, коли Яголи вже спали, а я стомлено відкинувся на подушку, дружина мовила мені:

— Я дівчатам сказала про нашу... ну, свайбу.

І я зрозумів, інстинктивно відчув, що це і є початок тієї розмови, котрої давно сподівався й побоювався.

— Що ж вони?.. Сміються? — висловив я найнеприємніше припущення.

Оленка зам'ялася:

— Н-нє... Тіки... Дивляться так, аж... Надійка там уредна така стала, шо...

Я хотів сказати, що то, може, від заздрощів, але це було найпришелепкуватіше, що будь-коли спадало мені на думку. Я лежав і мовчав. Почуття вдоволеної втоми, яке допіру заполонило мене, тепер змінилось тихим щемом. Оленчині слова долинали звідкись іздалеку, глухі й дрібненькі, немов межи мною й нею пролягла густа повстина в'язкого туману.

— Поки ти ходив, то ше не так, а тепер, як ти вже тутечки, то... Кудись на люди вийти, або шо...

Вона-таки соромилася мене, і отієї чорної форми з порожнім, окантованим сірою сукниною погоном підпоручника, який і мені вже остобісів... Я стомлено заплющив очі, та дружина цього не бачила, у кімнаті було темно, як у печері.

— Колись я казала тобі, шоб не робив у школі, а теперки...

Слова знову здавалися тихими й маленькими, і мені був знайомий такий стан. Якусь мить навіть здавалося, що все це нереально, що нема ні мене, ні Оленки, ні її тоненьких слів, та коли вона сказала щось інше, я аж напружився од несподіванки:

— Що ти робитимеш, як прийдуть наші?

Ні, власне, цього слід було сподіватися, та мене слова дружини шмагонули по самому серці. Груди підперло, і я не міг навіть одітхнути. Потім це потроху попустило, і я спитав:

— А ти хочеш, щоб вони прийшли?

Цього разу мій власний голос видався мені благеньким і далеким. Оленка тремко зітхнула:

— Ранче хтіла й годі. А теперечки й хочу, і не хочу...

Вона схилилася мені над саме лице й тепло дихнула:

— Макси... Чого ти не кинеш оту свою роботу, га?

У цьому було стільки благання й несміливої надії, що я навіть не зміг розсердитися на неї. Сказав майже з посміхом:

— Щоб тобі було не соромно зі мною ходити в гості?

Піддурена моїм тоном, вона щиросердо визнала:

— Еге.

Тоді замислилася й притихла. Її пружне голе персо торкалося мені до шерхкого підборіддя.

— Ніт