Читати книгу - "Яр"

— То чого ж?

— Не того, — повторила Оленка. І це раптом збурило в мені злість.

Я вигукнув:

— Піди тоді скажи це своєму братові!

— Антін скаже їм, як вернуться, і тебе не займуть.

Я знову заплющив очі, щоб побути самому. Тепер наші думки розійшлися, ми обоє говорили про зовсім різні речі. Про мою втечу з колимської каторги ми з Оленкою ніколи не розмовляли, не розмовляли й про моє дивне порятування від смертної кари вже тут, у нашій обласній тюрмі, хоча це для багатьох не було таємницею й одразу ж мусило випливти після повернення «наших». Я подумав, чи сказати Оленці про те, як її брат умовляв мене йти на службу в поліцію, але не наважився. Просто шкода стало переобтяжувати Оленку страшними таємницями.

Так ми й поснули того вечора, ні до чого, по суті, не домовившись.

Подібна розмова відбулася в Максима й із батьками, але з іншого приводу. Німці нарешті схаменулись і вирішили наділити частину селян землею: тих, хто добре працював у громадських господарствах. Досі це були чутки, що поширювались «радіостанцією ОБС» — «одна баба сказала»; та диму без вогню ніколи не буває, і кожна плітка зрештою має під собою грунт.

— По чотири десятини на хату, — мовив батько, і мати підтвердила.

— Еге, еге, по чотирі, — сказала вона. — Якби нам наше на Ружках оддали — ой було б ловко!..

Максим знав про це. У Деркачах роздали землю майже всьому селу, частково наділено селян у Веприках та на деяких хуторах. Але він сказав до батька:

— Нащо вам та земля!

— Таке, Максимочку, таке! — обурилася мати. — Землю нашо? Таке!

Коли стара Явдошка вийшла до комори годувати курей, Архип Нетреба таємничим шепотом поспитав у сина:

— Начить, не брать?

— Ні в якому разі! — сказав Максим і повторив: — Ні в якому разі.

— І я це кау, так вона... Шо, кау, скауть наші, як прийдуть уп'ять, еге?

Максим вирячився на батька. Цієї теми в їхній хаті досі уникали, тепер же старий, заклопотаний своїми гризотами, забув про табу. Від синового погляду він схаменувся, принишк, та коли вже потяг за мотузочку, то мусим мотати й далі. Несміливо кахикнувши, старий Нетреба сказав:

— Думаєш, прийдуть?

— Хто? — знехотя озвався син.

— Та... наші, кау.

Максим стомлено відповів:

— Я про це не думаю.

Обличчя батькове прибрало страдницького вигляду.

— Шо ж ти робитимеш?

Максим не відповів. На це запитання він узагалі не міг відповісти. Воно млоїло Максима десь під серцем, мов незгойна виразка, не даючи ні торкнутися його, ні забути.

Вийшовши з батькової хати, він потяг ноги додому. Не зважаючи на неділю, Оленка й сьогодні працювала: вантажили залежаний на складах заводу цукор. У голові снувалася безглузда думка, і Максим немов бачив її перед очима, — кілька слів на великому чорному полотні й химерно вигнутий знак запитання: «Що ж робити й куди йти»?

Це вже скидалося на маячню й починало лякати, але Максим не міг позбутися цього німого й відтак ще боліснішого нерозгаданого ребуса. Для кого він живе й на кого працює? На своїх запеклих ворогів, які не встигли вбити його в таборі смерти, а згодом чисто випадково не розстріляли? І тепер він допомагає їм?

Од раптового болю Максим аж скривився: «Що ж робити й куди йти?» Про німців не могло бути й мови. Цю проблему він для себе вже давно розв'язав. Де ще ті незвідані шляхи, що ведуть у землю спокою й рівноваги? Олег Попович?..

Після того, що сталося в кінці січня, Максим збайдужів і до Поповича та його ідей.

Невже людина так ото просто може зайти в темпу безвихідь? Але ж ні, наші шляхи перетинаються, розходяться й знову кудись ведуть. Так, принаймні, мусить бути, про це свідчить логіка з усіма її законами й силогізмами. Якщо філософи й тут чогось не набрехали.

У суботу двадцять четвертого квітня з гебітсу надійшла команда підняти на ноги всі наявні підрозділи німецької армії та всю поліцію — загін Кузьми Крутя (він же Заболотний, він же Кривий) дислокується в Далекому Яру.

Цього наказу не дали прочитати ні мені, ні навіть начальникові поліції Афіноґену Горобцову. Про наказ я довідався вже потім, наступного дня. Афіноґен тільки попередив:

— Максим Архипович, завтра в три тридцать будьте здесь.

— Ранку?

Афіноґен кивнув і таємниче замовк, не проказавши більш ані слова.

Був кінець робочого дня, і я в пригніченому настрої поплентав додому. Але коли ввійшов і сів на лаву під вікном, мене раптом пойняв нервовий дріж. Оленка затрималася, у нашій кімнаті була сама Паша з малим Кольком. Надходив вечір, і здавалось, ніби велика стрілка ходиків зірвалася з осі й утратила керування, з божевільною швидкістю тягнучи за собою меншу посестру.

— Де Антін? — спитав я.

— А вже пішов, — одповіла Паша. — Ви їсти хочете? Я насиплю вам. Оно й Оленка скоро прийде.

— Чого ви на мене й досі викаєте! — обурився я, але справа була, звичайно, не в тому виканні, і я почав нервово тупцюватися по хаті.. А стрілка гналася й гналась уперед.

— Антося теж нема? — знову спитав я в Паші.