Читати книгу - "У череві дракона"

На випаленій площі подекуди вихоплювалося полум’я — догоряли купи хмизу, що лишався після розчистки. Тліли головешки, під ногами час від часу спалахував кущик трави. Люди не розходилися до заходу сонця: небезпека ще не минула, слід бути напоготові.

Грицько загальмував машину, з неї вийшла Макариха. На зеленому всюдиході її наздогнав полковник.

— Спасибі вам, громадянко. Як це ви додумалися — гілками?.. Якби розливали воду на траву… Лугових озер не вистачило б. Спасибі, що бійців озброїли.

— Вік у лісі прожила, — запинаючись хусткою, буркнула Макариха. — Чого воно загорілось?

— Хтось запалив. Може, просто необережність.

— А вони, бач, усі повтікали. Тільки й бачиш: на шосейку шмиг, шмиг. Машина за машиною.

— Спасибі, — вклонився полковник. — Я про вас доповім генералові. Можна взнати ваше прізвище?

— Навіщо мені твоя доповідь?.. У мене корова в хліві реве. Як запахло горілим — наче сказилася. Ну, думаю, чи не ліс, бува, загорівся?.. Тварини раніше від людей пожежу чують. Ото їй піду зараз доповідати. Вона в мене головна начальниця.

Обернулася Макариха й повз обгорілі сосни важким кроком вирушила до хутора. А полковник, посміхаючись, кинув:

— Така з дивізією впорається.

Люди стояли біля вогнища. Над лісами, мовби також розпечений до червоного, котився низький, напрочуд великий місяць.

Сліпучими снопами майнули між деревами фари, біля вогнища зупинився «Москвич». Із нього вийшла молода жінка у спортивному костюмі. Вона була чистенька, свіжа — не така, як ми всі. З віконця машини висунулося сивобороде обличчя в окулярах.

— Даруйте, — звернулася жінка до полковника. — У нас цінна річ пропала. Може, ваші солдати знайшли.

— Яка річ? — запитав полковник.

Жінка, опустивши очі, мовчала. Розсипане по плечах волосся переливалося в одсвітах близького вогнища. Напевне, вона вагалася — казати чи не варто?

— Яка річ? — повторив полковник.

— Браслет, — мовила нерішуче. — Золотий.

Полковник стримано зауважив:

— Зараз не знайдете. — Потім додав: — А в солдатів я запитаю. Подзвоніть завтра.

Черкнув олівцем у блокноті — записував телефон, — вирвав листок і подав жінці, її гнучка постать схилилася до бородатого обличчя, яке визирало з машини. Про щось порадившись, вона звернулася до хуторян:

— Якщо знайде хтось… Дуже прошу. Ми заплатимо.

В обсмаленому одязі, з обпеченими руками, дивилися на неї підлітки й сиві бабусі як на щось чуже, незрозуміле, мовби вона прийшла сюди з іншого світу.

— Без грошей повернули б, — якомога лагідніше обізвався дід Осика. — По чуствію людському. Та ви ж бачите, що тут скоїлось.

А коли червоні вогники «Москвича» зникли за деревами, наші баби дали волю гострим язикам.

— Браслет! Навіщо він мені? Хіба що Сірка прив’язувати. Кільце на ошийнику перетерлось.

— Ліс великий. Вона й сама не знає, де загубила.

— Дома знайде, що чоловікові збрехати. Хіба ж то вона зі своїм товклась?

— Про те не думає, що людям не до її браслета.

— Такі й палять, їм аби розвагу знайти.

Я наблизилась до Павла. Краватку він давно викинув, ліва штанина так пропалена, що з неї визирає литка. Пола піджака розірвана. Але він усміхається, як завжди:

— Це через мене. Якби не лишився, ніякої пожежі… То в мене таке везіння.

Зараз, мабуть, десята година вечора. Куди ж його в такому вигляді відпускати?

— Ходімо додому, Павле.

Він, звичайно, нічого іншого й не чекав. Це природно. Та все ж якось мені не по собі — щось тремтить у моїй душі. Може, я себе самої боялася?

Про пожежу не говорили. Бо що тут скажеш? Те ж саме: люди потягнулися до природи, але не розуміють вони, що зараз не дванадцяте століття. Тоді пожежа, може, й не була таким лихом — наші предки свідомо ліси випалювали. Нова хвиля, нове віяння серед людей. І нові небезпеки.

— Соромно, — каже Павло. — В степу, може б, і не розгубився… А сусідка ваша… відважна женщина.

Так, Макариха не з лякливих. Мені те відомо. З часів німецької окупації слава про неї ходила. Добра слава! А завтра, дивись, другим боком до тебе обернеться. Лихої слави їй також не позичати.

Чим ближче ми до хащ підходили, тим важче нам було про щось говорити.

Треба води нагріти, щоб вимитись. Опіків у Павла не було, але він, як і всі, з ніг до голови обшмарований густою сажею. І я, звичайно, виглядаю не краще.

Раптом я помітила, що вікна у моїй хаті світилися. Навіть на стовпі, що біля сіней стояв, лампочка горіла. Невже Сергій повернувся? Як доречно!..

Ще більше здивувалася, коли побачила під стовпом дзеркальну шафу для одягу, стіл, розібране залізне ліжко. І тоді здогадалась: Надійка до мене переїхала. Слава Богу!

В мене аж від серця відлягло: заходь, Павле. Тепер я зможу тебе спокійніше прийняти.

Надійка вибігла на поріг і сплеснула в долоні:

— Та невже й вам перепало? Ой, лишенько! А все через отих стиляг нещасних.

В неї також обпалена спідниця. І щоки в сажі.