Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Ахав аж захитався і вдарив себе рукою по чолу.

- Я сліпну! Руки! Простягніться вперед, щоб я міг намацати свій шлях. Це що, вже ніч настала?

- Кит! Корабель! - несамовито закричали веслярі.

- Наляжте! Наляжте! Угнися вглиб, о море, стань схилом, бо інакше я не встигну! Хай Ахав останній, цей останній раз хоч скотиться до своєї мети! Бачу! Корабель! Корабель! Гребіть же, веслярі! Врятуйте мій корабель!

Та коли веслярі скільки сили погнали човен назустріч хвилям, що гатили в нього як молотами, дві планки носової обшивки, надтріснуті від удару китового боку, проломилися, і вельбот зразу набрав повно води й зупинився. Веслярі по коліна в воді кинулись затикати пробоїну та вихлюпувати воду.

Тештіго на щоглі побачив усе те, і молоток на мить застиг у його руці, а червоне полотнище вимпела, що лежало в гарпунника на плечах, раптом розгорнулося за вітром і затріпотіло, як його власне серце, що поривалося вперед. Старбак і Стаб, що стояли внизу на бушприті, майже одночасно з індіанцем побачили, що білий велетень мчить на них.

- Кит! Кит! Стерно на борт! О ви, всі добрі сили повітря, підтримайте мене! Коли вже судилось загинути, не попустіть, щоб Старбак помер у млості, як жінка! Стерно на борт, чуєте, дурні? Паща! Паща! Оце такий плід усіх моїх палких молитов? Усієї вірності мого життя? О Ахаве, Ахаве, глянь на діло рук своїх! Прямо, стерничий, прямо! Ні! Ні! Знов стерно на борт! Він повертається, хоче вдарити в нас! Ох, його невблаганний лоб суне на того, кому обов’язок не дозволяє відступити! Боже, поможи мені! Будь при мені!

- Не при мені, а піді мною будь той, хто тепер хоче помогти Стабові. Бо Стаб теж не відступить. Не вишкіряйся на мене, ките, це я з тебе сміюся! Хто коли поміг Стабові чи остеріг Стаба, як не його власне невсипуще око? А тепер бідний Стаб іде спочивати на занадто м’якій для нього постелі. Краще б вона була з хмизу! Я сміюся з тебе, ките, і не вишкіряйся так! Гляньте, сонце, місяць і зорі! Я вам кажу - ви убивці! Убивці найкращого з хлопців, які будь-коли помирали на цьому світі! А проте я б іще цокнувся з вами, якби ви простягли до мене свої келихи. Ох, ох, ох, вишкірений ките, скоро я нап’юся досхочу. Чого ти не тікаєш, Ахаве? Я скидаю чоботи й бушлат: Стаб воліє померти в самих спідніх! Якась аж надто пліснява й пересолена смерть… Ох, вишні, вишні, вишеньки! Фласк, якби оце нам хоч по одній-одненькій вишеньці перед смертю!

- По вишеньці? Я б тільки хотів зараз бути там, де ті вишеньки ростуть. Ох, Стаб, сподіваюся, що моя бідна матуся вже одержала хоч мій пай, бо як ні, то небагато мідяків тепер їй дістанеться! Адже плавання наше скінчилося.

На носі «Пеквода» тепер збилися в гурт майже всі моряки: вони покинули роботу, але ще держали в руках молотки, шматки дощок, списи й гарпуни, які кожен забув покласти, коли облишив своє діло. Їхні заворожені очі прикипіли до кита, а той мчав на них, зловісно хитаючи невблаганним, як сама Доля, лобом і женучи перед собою широку півкруглу смугу піни. Він увесь наче випромінював помсту, швидку відплату, одвічну злість і зневагу до всього, що могли заподіяти йому люди; він так ударив білим муром свого лоба в правий борт корабля, що схитнулись і люди, й щогли. Дехто впав ниць на палубу. Голови гарпунників нагорі захитались на їхніх бугаячих шиях, ніби зірвані з щогл клотики. Всі почули, як вода ринула крізь пробоїну, наче гірський потік у глибокій ущелині.

- Корабель! Мари! Другі мари! - закричав у човні Ахав.- Він же з американського дерева!

Пірнувши під судно, що осідало в воду, кит проплив уздовж його кіля, і воно аж задрижало; та він, повернувшись під водою, зразу й виринув далеко осторонь «Пеквода», але за кілька ярдів від Ахавового човна. Там Мобі Дік на якусь хвильку застиг нерухомо.

- Я відвертаю тіло своє від сонця. Агей, Тештіго! Чом я не чую твого молотка? О ви, три мої щогли, три вежі, ви так і не схилилися перед ворогом! О незломлений кілю! О корпусе, тебе могло розбити тільки божество! О міцна палубо, і вперте стерно, і наставлений на полюс бушприте! О славний і в смерті корабель, невже ти маєш загинути без мене? Невже я позбавлений цієї останньої втіхи, яку має навіть послідущий невдаха! О самотня смерть у кінці самотнього життя! О, тепер я знаю, що найвища моя велич - у моєму найбільшому горі! Гей! Гей! Усі буйні буруни мого минулого життя, з усіх найдальших далей поспішайте сюди, згромадьтесь горою у високу піняву хвилю моєї смерті! До тебе я пливу, о ките-нищителю, але не переможцю! До останку я б’юся з тобою, з самого пекла влучу тебе гарпуном! Я так тебе ненавиджу, що з останнім своїм віддихом плюю в тебе! Потопи всі труни й усі мари в отій водоверті! Жодна труна й жодні мари не можуть бути моїми, тож розірви мене на шматки, прикованого до тебе, бо я до кінця переслідуватиму тебе, проклятий ките! Ось, маєш іще!

Гарпун злетів у повітря; уражений ним кит шарпнувся вперед, і линва блискавично засвистіла в носовому жолобку. Але раптом вибилася з нього. Ахав нахилився, щоб її поправити, і таки поправив, але летючою петлею його зашморгнуло за шию, і він без звуку вилетів з вельбота. Так душать свою жертву тятивою лука без’язикі кати в султанському сералі. Веслярі навіть не вгледілися, що ж сталось. А ще за мить товстий огон на кінці линви вилетів з кадоба на кормі вельбота, збив з ніг одного весляра і, шмаргонувши по воді, зник у глибині.

На мить веслярі застигли, наче заворожені, тоді озирнулися.

- Корабель! Великий боже, де корабель!

І ось крізь напівпрозору імлу вони побачили привид корабля, наче якийсь туманний міраж, що швидко зникав з очей. Над водою вже видніли тільки вершечки щогл, і на них, прикуті чи то потьмаренням, чи то