Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Літак ще не встигає приземлитися, а мені вже хочеться вискочити назовні. Я і без трапа готова, по полю готова бігти, аби швидше.

Я й так втратила декілька днів, поки вмовляла тата приїхати. Він ні в яку не погоджувався, поки я не пригрозила покинути будинок і заправку на працівників. А потім ще чекала, поки тато дістанеться «Чотирьох коліс».

Приготувалася до довгих нотацій, але тато на диво не сказав жодного слова. Навіть грошей додав на дорогу, хоч у мене свої були. Небагато, але були.

За весь цей час Марк так і не подзвонив, але я намагаюся не заганятися. Звісно, в глибині душі неспокійно, але вмовляю себе, що могло статися все що завгодно.

Марк міг загубити мій номер телефону. Його гаджет ми разом викинули в море, щоб його не могли відстежити. А клаптик паперу, на якому Громов його записав, легко міг загубитися.

А ще він міг по вуха зануритися у справи, які тепер йому довелося звалити на себе замість Мартіна. Їхній дід, Борис Бронський, заповів свої мільярди обом братам порівну, але Марк не збирався займатися бізнесом.

— З нас двох мізки діда Бронського успадкував Марті. Мені залишилася тільки його безбашенність, — говорив мені Марк. Він передав свою частку в управління братові, залишивши собі лише дивіденди.

При згадці про Мартіна в носі щипає. Я його не знала, і мені його щиро шкода, правда. Але зразу ж тихенько починає гризти совість, тому що я не можу не радіти в самій глибині душі, що з них двох у живих залишився саме Марк. У якого я закохана зі школи.

Він обіцяв, що сам приїде, так і сказав, коли ми прощалися. Взяв за підборіддя, потягнув до себе моє заплакане обличчя і втопив у своїх синіх, як море, очах:

— Я повернуся, мала, обіцяю. Ти мені віриш?

Я старанно кивала, давлячись сльозами, але головне, вірила. І зараз вірю, тому протискуюся до виходу і першою вистрибую на трап.

Паспортний контроль не проходжу, пролітаю. Ввалююся в перше-ліпше таксі і називаю адресу селища, де живуть Громови. Водій присвистує, окидає мене здивованим поглядом, але мовчить.

Я знаю, що там живуть дуже забезпечені люди, такі як батьки Марка. Брати жили окремо від батьків, але зараз Марк повернувся сюди, я прочитала про це в новинах.

На в'їзді в селище нас запитують, до кого ми їдемо, і я кажу, що до Громових.

— Ви з кейтерінгу? Це вас вони чекають?

Я не звідти, але ствердно киваю. Потім розберемося. Охоронець піднімає шлагбаум, і таксі по гладенькій, як дзеркало, дорозі в'їжджає в селище.

Дивлюся у вікно і впізнаю будинок Громових ще здалеку. Марк показував мені фото, які закачав зі своєї хмари, тому мені знайомий цей будинок. Біля високого триметрового паркану вишикувався цілий кортеж із машин.

І тут серце починає битися з потрійною швидкістю, бо біля однієї з машин я бачу Марка. Горло перекриває клубок, сльози підступають близько-близько, і я часто моргаю, щоб їх прогнати.

— Зупиніть, — прошу таксиста і мало не на ходу вискакую з машини. Інакше зараз із грудей вискочить моє серце.

Стискаю долоні й притискаю їх до грудей, намагаючись вгамувати серцебиття. Боюся, інакше воно розіб'є грудну клітку, вистрибне і поскаче гладеньким по асфальту наввипередки зі мною. До Марка. І що ближче я підходжу, то сильніше воно б'ється.

— Марку! — гукаю його, він обертається, і я повторюю вже тихіше: — Здрастуй, Марку...

Жадібно вдивляюся в рідне, таке кохане обличчя. Він схуд за час, проведений у клініці, ще й коротко постригся. Але я тепер точно бачу, що не помилилася.

Це він. Мій Марк. Ніякий не Мартін. Пробач, Марті, пробач мені, але я так його кохаю... Він мовчки дивиться, пильно вглядається в моє обличчя, морщить чоло.

— Я не дочекалася тебе, сама приїхала, — шепочу, злизуючи солоні сльози, і широко посміхаюся.

— Вибачте, але я вас не знаю, — кажуть губи, які не залишили на моєму тілі жодного не зацілованого міліметра.

— Ти що таке кажеш, Марку! — витираю долонею щоки й продовжую усміхатися крізь сльози. — Це ж я, Каро!

— Я не Марк, — каже він, стискаючи губи, а сині очі переповнені співчуттям. І я не витримую, хапаюся за широкі плечі й трясу щосили.

— Це ти, чуєш? Ти! Не кажи мені, я ж бачу!

Сильні чоловічі руки перехоплюють мене за зап'ястя і обережно відчіплюють від своїх плечей.

— Це правда, Каро, я не Марк. Я Мартін. Вибачте, але я вперше вас бачу.

— Н-н-ні, — трясу головою, сльози висихають, тепер очі сухі й чомусь гарячі, — неправда! Не може бути...

— Може, Каро, — він сумно посміхається. — Мені дуже шкода, але мій брат загинув. І я Мартін. Прошу вибачення, мені пора, я спізнююся на урочисту церемонію. У мене сьогодні весілля.

Він винувато розводить руки і хитає головою, а я роблю крок назад і втрачаю рівновагу. Не падаю тільки завдяки Громову, який ловить мене за талію, і безпорадно озираюся.

Окидаю розгубленим поглядом кортеж, що стоїть уздовж паркану. Чому я відразу не звернула увагу, що він весільний?