Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

Та все ж найрозумнішою версією, на нашу думку, є така: оповідачі — не тотожні з носіями феномену Пресвітлих. Вони — дещо інше, що лише на перший погляд скидається на феноменоносїїв. Пояснимо цю думку детальніше.

До виникнення династії Пресвітлих, а точніше, до того, як Хреган отримав від Богів сумнозвісний дар, між людьми та Богами існувала чітка диференціація: жодна людина ніколи не володіла жодною з надприродних здібностей, які були властиві виключно Богам. Коли останні пообіцяли (і дотримали обіцянку), межа між людьми та Богами повільно, але почала розмиватися. Можна вважати, виникла третя сутність — Пресвітлі. Оскільки на той час (як вважається) Боги не могли втілюватися та приходити на землю — через війну Фаал-Загура та її наслідки, — кожен, хто мав надприродні здібності, автоматично відносився до династії Пресвітлих. Пізніше, після ан-тегу, на таких людей просто не звертали уваги — до недавнього часу. (Принаймні не звертали уваги ті, хто був занурений у «маячню світу»).

Тож, повторимося: кожна людина, яка мала надприродні здібності, з огляду на перелічені вище уявлення, класифікувалася дослідниками як Пресвітлий (згодом — носій феномену Пресвітлих). Навряд чи комусь спало на думку, що оповідачі становлять якусь четверту категорію: вони не звичайні люди, не Пресвітлі (феноменоносії) й не Боги — інша сутність. Але якщо оповідачі — саме ця четверта категорія, то цілком зрозуміло, чому суури не стали їх усувати.

Розглянемо феномен оповідачів детальніше — для того, щоб отримати уявлення про те, хто вони такі або що вони таке.

У цьому місці я збуджено хмикнув: нумо, подивимося, хто ви, пане Мугіде!

Отже, на відміну від носіїв феномену Пресвітлих, оповідачі мають лише одну надприродну здатність. Ця здатність незмінна та, власне, і є тією ознакою, за якою можна відрізнити оповідача від простої людини. Оповідач оповідає. Цей своєрідний спосіб передачі інформації за певною кількістю ознак відрізняється від інших, відомих та доступних людям (акустичного, візуального тощо); разом із тим, він поєднує в собі ці способи. Можна сказати, оповідь — якісно новий метод передачі інформації. На жаль — або, на щастя? — оповідати можуть лише оповідачі; при цьому інформація передається в однобічному порядку. Звідси й розподіл на оповідача та сприймача.

Що та як передає оповідач? І за яких умов?

Що? Будь-яку інформацію про те, що вже відбулося. Ніколи — про те, що відбувається на даний момент, і ніколи — про майбутнє, або про те, що не могло відбутися/не відбувалося. При цьому слід зазначити: оповідають, як правило, про те, що відбулося дуже давно, тому йдеться напевно не про власний досвід, не про те, що вони колись бачили на власні очі. Ця незбагненна деталь здається нам дуже цікавою і, можливо, ключовою у пізнання феномену оповідачів. Але перш ніж говорити про неї докладніше, продовжимо аналіз процесу оповіді.

Як? Уточнимо: за яких обставин? Перша та необхідна: згода реципієнта/реципієнтів.

Тільки за їхнім бажанням сприймати оповідача і особистим проханням, той починає передачу інформації.

Максимальна тривалість — доба. Певно, це також пов’язано з піклуванням про сприймача/сприймачів. Оскільки упродовж оповіді інфо-реципієнти не харчуються, процес, який затягнувся на добу, може загрожувати сприймачам повним або частковим виснаженням.

Перед початком процесу передачі інформації оповідачі вимагають, аби сприймачі зайняли сидяче положення. Це необхідна умова — під час оповіді реципієнти перебувають у стані, схожому на сон.

/примітка. При вивченні феномену оповідачів дослідники наштовхуються на стійкий супротив з боку самих же оповідачів. Тому дані, зібрані в цьому розділі, переважно спираються на свідчення колишніх сприймачів/.

Досі невідомо, що робить під час оповіді інфо-донор (оповідач). Початок процесу передачі інформації сприймається реципієнтом як різкий нетривалий біль під повіками, що супроводжується яскравим різнобарвним видивом — також нетривалим, і тому його мало хто запам’ятовує. Свідки стверджують: асоціації, які виникали у них при появі видіння, — щоразу інші.

Ці біль та видива також з’являються у реципієнта тоді, коли оповідь робить часовий (та/або просторовий) стрибок.

Що відчуває сприймач під час оповіді?

«Я почувався легким метеликом, який може літати де завгодно, залишаючись непоміченим. Тільки… хтось вів мене по тому, що відбувалося, показуючи думки та почуття людей, які померли кілька сотень років тому. Ні, мене не обманювали й не неволили, змушуючи бачити те, що хотів показати невидимий поводир; швидше, це було схоже на батька, який веде за руку — вже, даруйте за повтор — нерозумне дитя (у даному випадку — мене). Ні, я не відчував присутності поряд інших сприймачів. Власне, коли все це відбувалося, я дуже туманно пам’ятав, хто я та чим займаюся. Не пам’ятав себе. Тільки під час зміщень (переходів від одного епізоду до іншого) пригадував, хто я». /зі свідчення пана…/

«Знаєте, мені здається, якби я пам’ятала, хто я, то збожеволіла б. Кров, смерть — і взагалі все це… дуже лякає. Розумієте, я відчувала те ж, що відчували герої оповіді, і страх, і відчай, і задоволення, й радість. Навіть… екстаз.

По закінченні оповіді я пригадувала, хто я, і могла думати, відсторонено аналізувати, що сталося. А оскільки я відчувала все це, так би мовити, на власній шкірі, подібний аналіз об’єктивніший… і сильніший». /із свідчення пані…/

«Так, це могло б бути атракціоном. Розвагою. Але — тільки раз. Для кожної людини — тільки один раз. Звичайно, це лише моя думка, ви розумієте, але я розмовляв з іншими сприймачами — багато хто згоден зі мною.

Розумієте, спочатку не віриш, що це так діє. Просто не можеш повірити. Гадаєш: „Дурниці“. Потім приходиш та бачиш — не дурниці. Далеко не дурниці. Це не розвага — от у чому річ! Це не може бути розвагою. Одна справа — телевізор, там ви бачите кров та смерть, але і кров, і смерть несправжні. Ми це знаємо… Навіть коли і справжні — ви не співчуваєте, вам байдуже. А під час оповіді ви — навіть, можливо, проти власної волі — співпереживаєте.

Зрозумійте, повторення цих відчуттів вам не захочеться. Хоча… я б не назвав ці враження негативними. Просто дуже важко таке переживати». /із свідчення пана…/

Закінчується оповідь, як правило, одномоментно. Без різкого нетривалого болю та видінь.