Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

Ех, шкода головний мозок нікому не потрібен. Чого-чого, а його зовсім не шкода. Кажуть, людина використовує навіть не 10 відсотків від об’єму. І це ті, хто ним працює. А на який біс він кулачному бійцеві? Щоб легше було в нокаут відправити? Ото був би прикол, як би його у мене хтось купив… Виходжу я такий на арену — без мозку. Суперник гамселить мене щодуху по голові, а толку — нуль.

Я навіть усміхнувся, уявивши собі таку картину.

Другий варіант — пошукати якісь рештки на смітнику. Доступно… Незважаючи на суворий контроль за продуктами харчування, об’їдки все одно залишаються і в утилізацію їх не завжди здають. Бо за це треба платити. Тож господарям барів та ресторанів простіше викинути рештки на смітник. Принаймні, доки адміни не спіймають за руку.

Однак, і ту є своє «але». Попри огидність бабрання серед відходів, це ще й принизливо. І  шкідливо для репутації. Хто захоче ставити на бійця, котрий опустився до того, що нишпорить по смітнику? Так що, і це не годиться. Репутація не та річ, якою варто нехтувати. Заробляти доводиться важко і довго, а втратити — що два пальці об асфальт.

Найпростіше — взяти на борг, в рахунок оплати наступного поєдинку. Але ризиковано. Особливо, в моєму нинішньому стані. Бо у випадку програшу можна потрапити у боргову яму, з якої потім буде неймовірно важко виборсатися. А у випадку чергової травми — й у довічне рабство. Ні… Не годиться. Воля — це єдина у цьому житті річ, яка справді має цінність. І легковажність тут зовсім недоречна.

Тож, залишається лише спробувати пошукати поживні гриби у технічних тунелях. Якщо пощастить знайти бодай кілька — то до кінця тижня я дотягну без проблем. Крім того, вони ще й регенерацію прискорюють. Що теж не буде зайвим. Але… Трикляте «але». Це досить небезпечно, через наявність у тунелях щурів-мутантів. Угу… Здатних розірвати людину на шматки. А інакше б усі лише пошуком грибів і займалися. А я далеко не в найкращій формі, щоб дати їм достойну відсіч. Хіба що пощастить і вдасться уникнути небезпечної зустрічі?

Зрештою, чому ні? Після усіх цих каверз, доля мені завинила бодай дещицю везіння.

Отже, вирішено… Спробую щастя. Але не сьогодні. Сьогодні ще дам собі відпочинок. Треба хоч трохи набратися сили. Тим паче, що для цього у мене все є.

Тримаючись за стіни і шипучи крізь стиснені зуби від болю в ногах, я встав, підійшов до столу і висипав у глибоку тарілку вміст харчового брикету. Крок правіше, до умивальника. Підставляю миску під струмінь води. Брикет тане в ній, як лід на сонці… Чекаю доки маса зробиться відносно однорідною і в три ковтки випиваю вміст.

Тьху… Мишачий послід і то смачніший. Але своє їжа зробить. Ополіскую миску і лице. Роблю ще кілька ковтків води, щоб зайвий раз не вставати і вертаюся на тапчан. Все… усі сьогоднішні справи завершено. Тепер — спати. Даючи можливість організму повністю зосередитися на одужанні.

Якийсь час ще роздумую, чи не скористатися з «горошини» із записом гіпносну, але утримуюся. Ветерани стверджують, що гіпносон теж пригальмовує регенерацію, відволікаючи мозок від самоконтролю. Так це чи ні — достеменно не знаю. Але я не в тій ситуації, щоб нехтувати навіть дрібницями. Вимикаю світло, вмощуюся зручніше і заплющую очі.