Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Українізація з’єднань російської армії зовсім не означала їх перетворення на національні військові формування. Тривалий час комплектуванню українцями підлягали лише рядові чини й молодший офіцерський склад. На вищих командних посадах в українізованих частинах здебільшого залишались офіцери-росіяни. Це пояснювалося відсутністю національно свідомих офіцерських кадрів: переважна більшість старших офіцерів (українців за походженням) була цілковито зрусифікованою й не бажала мати з українським відродженням нічого спільного. Учасник національного руху в одному з українізованих полків згадував: «Придивляючись до частини, я бачив українців, але переважно серед козацтва; старшина майже вся була московська, і лише останнє поповнення принесло новий елемент український, який і оживив частину... Треба казати правду, що це поповнення було вже заражено більшевизмом, бо формувалося воно на теренах Московщини. Але, не дивлячись на це, більшість з них була щирими українцями й національну справу на початку ставили вище соціальної».

Більшість призначених для українізації дивізій продовжувала отримувати російське поповнення. Українські маршові роти, навпаки, нерідко скеровували до російських частин. «Не перелічити випадків, коли з глибокого запілля з Сибіру, Туркестану тощо вивозили поза чергою українців-вояків національними маршовими ротами з офіційними повідомленнями, що їх везуть в українські військові частини, а між тим на фронті вони попадали зовсім в другі війська, де їх часто розпорошували невеличкими гуртками по окремих ротах», — свідчив начальник мобілізаційного відділу УВГК В. Кедровський. У багатьох дивізіях унаслідок відсутності українського поповнення українізація навіть не починалася. Подекуди справа обмежувалася тим, що українців об’єднували в окремі роти й батальйони.

Стосунки між вояками-українцями й офіцерами-росіянами в українізованих частинах часто були доволі напруженими. Траплялося, що на ґрунті міжнаціонального антагонізму вояки вдавалися до антидисциплінарних учинків, вимагали усунення своїх командирів тощо. С. Петлюра звертав увагу російського керівництва на потребу заміщення українцями командного складу в українізованих військах. Створення в Києві Української школи прапорщиків не могло зарадити браку національно свідомих командних кадрів.

Більш повно й послідовно українізацію здійснив лише 34-й армійський корпус на Південно-Західному фронті. Його командир — генерал П. Скоропадський — був досвідченим воєначальником і нащадком давнього козацького роду. Він застосував принципово новий підхід до українізації свого корпусу, намагаючись комплектувати українцями навіть офіцерський склад. Українізація корпусу розпочалася в серпні 1917 р., після його виведення до армійського табору на Поділлі. Але 10 листопада П. Скоропадський доповідав командуванню, що «офіцерів і зараз майже немає... бойових унтер-офіцерів також немає, а рядові вояки, як і решта складу, увесь час змінюються: неукраїнці йдуть, а українці прибувають на їх місце». У цьому корпусі, який неофіційно називали 1-м Українським, також відчувався антагонізм між вояками-українцями й офіцерами-росіянами. В. Кедровський згадував, що «корпусна рада й дивізійні, здається, ставилися до більшости старшин і почасти самого Скоропадського з певною резервою, тому в корпусі продував внутрішній холодок й не було потрібної спайки між всіма частинами корпусу».

Улітку — восени 1917 р. переважна більшість українізованих дивізій залишалася з’єднаннями російської армії, які отримували порівняно більшу частку українського поповнення. Це спричиняло розчарування серед тих військовиків-українців, які зрозуміли сутність такої політики. Так, комітети одного з українізованих полків ухвалили «дбати про повну до кінця українізацію, себто про зміну всіх неукраїнців, які займають важливі посади». Українська військова конференція 9-ї армії визнала «існуючу систему українізації такою, що не відповідає нашим завданням формування українських військ у воєнному розумінні останнього з огляду на те, що ця система лише тимчасово зосереджує на окремих відтинках фронту вояків-українців без командного українського складу і не дає Україні власних військ».

Українізація відбувалася не лише на фронті, а й у запіллі. У столиці України явочним порядком було створено 2-й Український полк ім. П. Полуботка, який російське командування відмовилося визнати військовою частиною. У липні 1917 р. полк виступив проти Тимчасового уряду й здійснив спробу зайняти Київ, але був роззброєний російськими військами. 1-й Український полк ім. Б. Хмельницького за наказом свого командира — підполковника Ю. Капкана — також узяв участь у роззброєнні полуботківців. Після відправки останніх на фронт полк ім. Б. Хмельницького також вирушив на позиції. А вже на початку листопада оголосив себе українським дислокований у Києві 1-й Георгіївський запасний полк, укомплектований кавалерами найвищої в російській армії військової нагороди.

Активну роботу з формування національних частин здійснювала одеська військова рада на чолі з І. Луценком. Як відзначав сучасник, ця організація мала на меті «створити передусім українську армію не шляхом українізації російських частин, а шляхом виділення українців в особливі українські частини». Завдяки клопотанню військової ради в липні 1917 р. в Одесі розпочалося формування українського партизанського загону, який невдовзі дістав назву 1-го гайдамацького куреня Запорізького козацтва. На початку вересня головний начальник Одеського військового округу доповідав командуванню, що «вісім сотень партизанського загону згуртовані, організовані, пов’язані дружньо і злютовані залізною дисципліною». З добровольців розпочалося формування запасного гайдамацького куреня. Невдовзі обидва курені й запасний кулеметний батальйон було об’єднано в Українську запасну бригаду, командиром якої став підполковник В. Поплавко, активний учасник українського руху в Одесі. Замість відправлення на фронт командування залишило гайдамаків для несення охоронної служби в Одесі.

В інших містах України також з’явилися українські частини й підрозділи. У Житомирі вояки-українці 4-го запасного полку оголосили себе 4-м Українським запасним полком ім. П. Сагайдачного. В Умані 14-й запасний полк перейменувався на 5-й Уманський український полк ім. І. Гонти. У Чернігові 13-й запасний полк здійснив українізацію явочним порядком. Навіть у Москві з вояків-українців місцевої залоги було створено Запорізький полк.

Український рух розгорнувся й на військово-морському флоті. Серед кораблів Балтійського флоту значні українські осередки існували на ескадрених міноносцях «Україна» й «Гайдамак». Піднесення національного руху змусило командування дозволити українізацію крейсера «Світлана». На Чорноморському флоті гасла національного відродження підтримали команди крейсерів «Прут» і «Пам’ять Меркурія», лінійного корабля «Воля», міноносця «Завидний», броненосців «Синоп» і «Пантелеймон». Однак атмосфера анархічної вольниці, яка царювала на флоті, перешкоджала українізації. Матросів значно більше цікавила соціалістична революція, аніж національна ідея. Бійці Чорноморського куреня, виїжджаючи до Києва, привітали «революційний Петроград» і висловили впевненість, що за необхідності весь Чорноморський флот «візьметься за зброю і виступить проти контрреволюції».

Після петроградського перевороту російське