Читати книгу - "(Не)фартовий Санта, Аля Морейно"

На щастя, Снігурка правильно оцінює ситуацію і бере ініціативу у свої руки. Мені залишається тільки незграбно махати долонями й тупотіти ногами, зображуючи танець під її пісню. А хороводи водити – це навіть не картоплю чистити – невелика наука.

У костюмі спекотно – не дарма мені пропонували роздягнутися до трусів і вдягнути його на голе тіло. Але я героїчно тримаюся. На щастя, нарешті починається найзрозуміліша мені частина свята – роздача подарунків.

– Дідусю Морозе, а можна я розповім тобі віршик? – запитує хитро якийсь хлопчик. – А ти мені ще один подарунок даси.

– Е-е-е-е, – я й гадки не маю, що там у нашому мішку є на такі випадки, і якось невизначено киваю.

Хлопчик одразу ж приймає ефектну позу й гучним голосом гаркаво видає чотиривірш про ялинку та іграшки.

– Тільки, Дідусю Морозе, мені мама не дозволяє їсти багато солодкого. Замість цукерок я хочу пожежну машину! Таку, щоб натиснути на кнопку, і вона перетворилася майже на справжню – з блималками й сиреною.

Я в паніці витягую смартфон, записую ім’я хлопчика і його побажання, не розуміючи, що робитиму із цим далі.

– От халепа – у мене із собою немає такої машини, мені її спочатку начаклувати треба, коли обійду всі дитячі свята. Ти ж почекаєш, правда?

– А-а-а-а, я зрозумів! Ти принесеш мені її під ялинку в Новий рік?

Діти швидко просікають хитрий маневр і атакують мене віршиками, пісеньками та побажаннями. Хтось теж хоче машину, хтось просить конструктор, хтось – керований гелікоптер, іграшкову кухню або ляльку, яка плаче й пісяє. Мозок готовий вибухнути. Я навіть не намагаюся прикидати, де все це взяти за час, що залишився до Нового року, і як рознести по домівках абсолютно незнайомих мені дітей.

Скидаю список, що стрімко зростає, Давиду, але він майже відразу відповідає: «Назвався грибом, лізь у кошик. Я на це не підписувався, у мене бюджет заходу лімітований». У розпачі дублюю своїй секретарці й обіцяю їй премію від Діда Кременя, якщо добуде все за списком до завтрашнього дня.

Останньою підходить дівчинка з пронизливими блакитними очима. Вона мені точно когось нагадує. Прочитавши віршик, малятко підіймається до мене на коліна і, обхопивши ручками шию, шепоче на вухо:

– Діду Морозе, мені не потрібні іграшки. Ти ж чарівник? Начаруй мені, будь ласка, тата. Хоч якого-небудь… Я дуже слухняна!

Поправляю зсунуту бороду і прокашлююся. Машинки з ляльками я теоретично організувати можу, і то не факт. Але що мені робити з цим делікатним питанням?

А дівчинка заглядає мені в очі з такою надією, що язик не повертається її образити відмовою, і я кажу:

– Боюся, до цього Нового року вже не впораюся. Занадто мало часу залишилося, а тата начаклувати – це ого-го скільки магії треба, мені може не вистачити. Я постараюся до наступного року, добре? – сподіваюся, вона до того часу забуде про мою дурну обіцянку або її мати знайде собі чоловіка.

В очах у малятка миготять сльозинки, вона опускає голову й бурмоче:

– Добре, я почекаю.

На щастя, наступні два заходи проходять без імпровізацій із боку дітей, у суворій відповідності до регламенту.

Виходжу на мороз і кручу головою в пошуках машини, яка має повернути мене туди, звідки відвезла. Турнір там, напевно, уже наближається до завершення. Пограв, називається, вряди-годи.

– Так, хлопчики, проходимо, проходимо, у темпі, не затримуємося, – лунає з-за спини гучний жіночий голос.

Навколо помічаю таких самих ряджених Сант, як і я.

– Нумо швиденько, на вас уже зачекалися, – командує дівчина й підштовхує мене слідом за іншими бідолахами.

Треба сказати, що вона має дуже гарний вигляд. Відволікаюся на споглядання її декольте, і якось втрачаю момент, коли мене разом з іншими Сантами заштовхують до невеликого приміщення.

– Хлопчики, ну ви всі в курсі, – пошепки інструктує дівчина з розкішними опуклостями, що визирають із глибокого вирізу. – Зараз дівчата будуть тягнути номерки та… А де твій номер? – звертається до мене. – От невдаха! Вічно у вас усе через одне місце, як немовлята!

Вона одразу ж дістає номерок із кишені й пристібає до мого костюма. Не полишає відчуття, що я потрапив у якусь спеціалізовану божевільню для Дідів Морозів.

– Так от, – продовжує діловим тоном організаторка, – дівчатка розігрують свої подарунки від Таємного Санти – тягнуть номерки й голосно називають їх. Чий номер кажуть, той заходить усередину. Пам’ятайте: ви – і є подарунки, ваше завдання – цілий вечір догоджати господині.

– Тільки вечір? – подає голос один із ряджених.

– Далі за особистою домовленістю, можете продовжити хоч на всю ніч, – зі сміхом відповідає жвава дівчина.

– Або на все життя, – ірже хтось збоку. – Прикинь, попадеться товста стара діва?

– Чотири! – лунає із сусідньої кімнати, й один із Сант заходить туди під жіночі верески й оплески.

– Один! Шість! Вісім! Гей, є там вісім?

Сусід штовхає мене в бік.

– Чуваче, не гальмуй. Біжи назустріч своєму щастю, – підморгує і сміється.