Читати книгу - "(Не)фартовий Санта, Аля Морейно"

– Матусю, мій тато знайшовся! – радісно рапортує малятко, звертаючись до… Яни.

Я не знаю, що цієї миті відбивається на моєму обличчі. Відчуття куди крутіші, ніж якщо після парної стрибнути в ополонку. Армагеддон!

У мене немає жодного слова, яке не запікала б цензура. А матюкатися при жінках і дитині – остання справа, у цьому я ще здатний себе контролювати.

Залишається крихітна надія, що це розіграш. Наприклад, Яна побачила мене в магазині й послала доньку наді мною пожартувати. Шукаю на її обличчі підтвердження цієї гіпотези. Однак… Не одразу, але до мене доходить, що довгонога лань у такому ж шоці, як і я. Жодної тіні посмішки!

Це означає, що дівчинка… має рацію? Але це просто неможливо! Я чекаю реакції від Яни. А вона мовчить, ніби в рот води набрала.

Чи варто перевести ситуацію на жарт? Чи удати, що повірив і розпитати про деталі? У мене жодного разу в житті не було такого, щоб жінка мені пред’являла вагітність, не кажучи вже про готових дітей.

– Це правда? – ставлю просте запитання, що передбачає просту відповідь: так чи ні.

Якщо Яна зараз розсміється, дивлячись на моє, напевно, перелякане обличчя, я зроблю комплімент її почуттю гумору й зі спокійною душею продовжу шукати хрін. А якщо відповість серйозно, то де гарантія, що не обдурить?

– Не беріть у голову, – видавлює вона із себе після тривалої паузи.

І як це розуміти?

– Навіщо стільки букв? Я поставив просте запитання: правда чи ні. Потрібно сказати одне коротке слово.

Злюся. Бо вкотре за ці божевільні два дні почуваюся дурнем, а я цього терпіти не можу.

– Я не знаю, що вам відповісти, – каже тоном, який мені зовсім не подобається.

– Правду, Яно, правду! Ну?

Вона ще трохи мовчить, ніби розв’язує складне логічне завдання. І ця дивна тиша мене лякає все більше.

– Так, – видихає, ніби насилу виштовхує звуки з горла.

А в мене душа провалюється кудись униз і дзвенить там як монети на дні скарбнички. 

Нокаут. Здивування. Невіра. Сумнів. І повний параліч.

Як? Як таке могло статися? Ясно, що скафандр підвів – таке буває. Але як я міг не помітити? Як я міг забутися, не проконтролювати й не наполягти, щоби вона негайно випила таблетку? Адже я завжди ношу їх разом із презервативами.

Питання, чому я про дитину нічого не знав, виникає набагато пізніше, коли основний шквал самобичування трохи вщухає. Ми так і стоїмо з Яною біля ящиків із мандаринами. Ірина з гномкою кудись випарувалися.

– Скільки їй?

– Каті п’ять. Сумніваєтеся, що ваша?

Така думка теж крутиться в голові. Якщо Яна тоді погодилася поїхати в готель зі мною, то що заважало їй зробити це наступного дня з кимось іншим?

– Не знаю, – відповідаю щиро. – Несподівано.

Що в такій ситуації належить говорити й робити? Чорт його знає.

– Чому не сказала? – намагаюся відновити логічний ланцюжок подій.

Яна знала, хто я. Сто відсотків знала, де мене шукати. Але…

– Я хотіла й навіть приїхала до вас у головний офіс, але охоронець на вході сказав, що ви заборонили мене пускати.

– Я? Бути такого не може…

Звучить абсурдно… Я тоді був у процесі розлучення з дружиною, і вона влаштовувала мені істерики з приводу поділу майна. Справді, одного разу мені це порядком набридло, і я заборонив охороні її до мене впускати. Але до чого тут Яна?

– Слухай, нам треба усе це якось спокійно обговорити… Мені б тільки хрін знайти, – мозок повертається до функціонування, і я згадую, навіщо сюди прийшов.

Виторговую собі трохи часу для обмірковування ситуації. Я – не печерна людина й розумію, що існують тести на батьківство. Тобто повісити на мене чужу дитину не вдасться. Яна – не дурна. Напевно, відповідаючи «так», вона розуміла це.

Вийшовши із супермаркету, обмінюємося номерами телефонів і домовляємося про зустріч після Нового року.

– Татку, ти більше не загубишся? Прийдеш до мене? – Катруся намагається зазирнути в очі, змушуючи мене пообіцяти.

Вирушаю до батьків. Мама порається на кухні. З нагоди багатолюдного застілля вона запросила помічницю, і вони чаклують у чотири руки. Сказати чи не сказати про доньку? Не наважуюся, даючи собі слово повідомити після тесту.

Перекидаємося з татом парою фраз. Душа ніби не на місці. Щось зламалося і йде не за планом. Десь усередині саднить, ніби забув про дещо важливе. І це не дає мені спокою.

Спочатку збирався посидіти зі старими до десятої, а потім уже їхати до друзів. Але мені ніби хтось кнопки підклав на крісло. Підхоплююся і під невдоволені запитання розчарованих батьків мчу в центр.

Супермаркети ще працюють, і там, як і раніше, багато людей. Консультантку у відділі іграшок знаходжу з великими труднощами. Вона наполегливо радить придбати набір якихось каструль. Я спантеличений, оскільки вважав, що тільки дорослі кухонні маніячки, на кшталт моєї матінки, фанатіють від дорогого посуду. Але сперечатися не наважуюся.