Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"

Вмостившись на підвіконні, я п'ю гарячий чай. Крізь призму скла спостерігаю за негодою, що вирує за вікном.

Кінець вересня. Дощ барабанить, вітер хитає гілки дерев. Погань, а не погода – майже так само, як у мене зараз у душі.

Кутаючись у м'який плед, все одно не можу зігрітися. Але залишати затишне місце на підвіконні не хочеться. Тут я хоч трохи відволікаюся від рутини, дозволяю собі помріяти.

На годиннику майже дев'ять вечора. Чоловік досі не прийшов додому, як завжди. У нього робота, термінові та важливі справи – майже завжди. У нього все важливіше, ніж я та наша сім'я.

А я втомилася.

Боже, як я втомилася чекати та сподіватися, що все зміниться на краще, буде як колись. Чоловік знову стане дбайливим та уважним, як у перші роки нашого шлюбу.

Хіба важко залишитися у вихідний день вдома та провести вечір удвох?

До біса гроші, до біса фінансове благополуччя і кар'єрні сходи, коли руйнується шлюб!

У темряві з'являються жовті вогні. Серце відгукується зрадницькою тугою у грудях.

Бачу через вікно, як металеві ролети піднімаються все вище та вище, а звук автомобільного двигуна стає гучнішим.

Приїхав. Ну нарешті.

Зустріти його?

Ні, обійдеться.

Я чекала на нього занадто довго, поки не охолола романтична вечеря і не догоріли гарні свічки.

А я готувалася, будувала плани… Виїхала з роботи раніше. Скупилася в супермаркеті, спеціально заїхала у винний магазин, щоби прихопити пляшечку білого сухого. Забрала зі швейної майстерні гарну сукню, спеціально пошиту до цього випадку. Повернувшись додому, відпустила помічницю і власноруч приготувала вечерю, а чоловік так і не з'явився: ні за годину, ні за дві. А він знав, що я на нього чекатиму...

Піднявшись з підвіконня, ставлю на тумбочку порожню чашку. Глибоко зітхнувши, морально готуюся до зустрічі та виходжу зі спальні.

Босими ногами торкаюся паркету. Добре, що в нашому будинку підлога з підігрівом, можна цілий рік обходиться без капців, я їх терпіти не можу.

Крок за кроком наближаюся до сходів. І на місці завмираю, почувши нецензурну промову чоловіка – знову наступив на сплячу кішку і це вже вкотре…

Вниз дивлюсь на перший поверх. Відчуваю, як усередині мене все затягується у щільний вузол, а по хребцях холод біжить.

Лев випив? Знову?

Ображено підтискаю губи, руки стискаються у кулаках з такою силою, що нігті врізаються в долоні до болісного відгуку.

Все нормально, нічого незвичного не сталося. Я точно зможу промовчати, як завжди.