Читати книгу - "Провісниця, Кетрін Огневич"

—  Сьогодні такий чудовий день! Пропоную після занять піти до парку і влаштувати пікнік. Що думаєш з цього приводу? – питає Моніка, моя однокурсниця, з якою ми разом ходимо на заняття з мистецтва.

— Я б залюбки, от тільки вже маю плани. Маю їхати додому – в молодшого брата як раз буде день народження.

— Стривай! Це в Піта чи Оллі?

— Оллі, йому якраз виповниться шістнадцять.

— Крихітко, та він виглядає на всі вісімнадцять! До того ж, ще й такий красунчик… — прощебетала Моніка, протягуючи мені свій телефон, де було декілька світлин в інстаграмі мого молодшого брата.

— Не знала, що ти на нього підписана.

— Ой, та годі тобі, Кессі! Ти знала. Просто забула. В тебе просто нереально багато предметів, що я досі дивуюся, як ти ще з глузду не з’їхала. Ти досі не визначилася з профілем, так, подруго?

Профіль – це мій головний біль, який тероризує мене від початку першого курсу. Я досі не вирішила, що саме хочу вивчати, тому записалася на багато різних предметів. Так, наприклад, мистецтво, де я познайомилася з Монікою, було одним із предметів, які цікавили мене. Хоча художник з мене був такий собі. Мистецтво скорше було для мене як хоббі, яким я захоплювалася, коли була ще дитиною.

Я якраз повернулася до Моніки, щоб відповісти на її питання, як раптом опинилася на кукурудзяному полі. Хвилинку, а звідки воно могло з’явитися в коледжі?

Я кліпнула очима. Один раз, другий. Але нічого не змінилося – я досі стояла в полі, проте коло мене не було Моніки. Точніше, тут взагалі не було нікого, крім мене.

Що ж, висновок лише один – в мене виникло видіння. Ймовірно, що я випадково до когось доторкнулася і опинилася тут. Хоча… Це дивно, оскільки зазвичай у своїх видіннях я бачу саме людей. Проте, тут не було нікого, крім мене. Саме це й було дивним.

Що ж, раз я вже опинилася тут, то непогано було б трохи дослідити це місце. Крім кукурудзи тут не було нічого. І, якщо подумати, то таке поле могло бути будь-де – таких місць існувало сотні тисяч, а то й більше. 

Раптом я почула дивний звук, наче серед кукурудзяних паростків щось поворухнулося. Проте, позаду мене нікого не було… От тільки цей звук пролунав знову і цього разу я помітила, що паростки дійсно рухаються, наче хтось пробирається до мене. 

Я побігла вперед, оскільки не знала, що робити. Хто знає, що там було? Може то якась дика тварина – вовк чи койот, вони часто бігали коло людських поселень. Краще не ризикувати, життя в мене, врешті-решт, тільки одне. 

Я бігла, доки не побачила перед собою щось дуже велетенське, схоже на портал. Він нагадував поверхню води, яка світилася дивним сріблясто-блакитним кольором. Чомусь мені раптово захотілося доторкнутися до поверхні, відчути яка вона на дотик. Тільки-но я протягнула руку вперед, ледь доторкаючись пальцями дивної поверхні порталу, як почула звук, схожий на постріл. 

І наступної миті, як тільки я озирнулася на звук, то побачила коло себе Моніку, яка схвильовано дивилася на мене.

— Кессі, ти як? – спитала подруга, сідаючи коло мене.

— Е… Здається, все добре. А що сталося?

— Ми розмовляли, а потім ти… Ти втратила свідомість на кілька хвилин. З тобою точно все добре?

— Так, звісно. Голова трохи болить, але все нормально. Може це через те, що я останнім часом мало сплю, от і відрубалася.

— Тоді тобі варто до лікаря звернутися. Врешті-решт, ти й так багато на себе береш, Кессі, – додаткові заняття, робота, ще й сім’ю на собі тягнеш.

— Може, ти маєш рацію. Певно, піду до гуртожитку, трохи відпочину. Скажеш містеру Гаррісу, що мене не буде?

— Добре, проте…

— Що?

— Може, мені краще з тобою піти? Раптом тобі знов погано стане…

— Все нормально, чесно. Йди, я впораюся, Моніко, — кажу я, намагаючись переконати подругу, і дівчина все ж здається та відпускає мене.

Поки я йшла до гуртожитку, то міркувала про видіння, яке випадково спіймала в стінах коледжу. Ніяк не могла второпати – чиє майбутнє я могла бачити. Своє? Навряд чи. Я ніколи не бачила того, що могло б відбутися саме зі мною. А от долю інших? Так, і інколи мені хотілося, щоб цей дар дістався комусь іншому.

Хтось думає, що бачити майбутнє – це класно. От тільки класного тут нічого нема. Принаймні я не бачила в цьому нічого доброго. А от люди, яким я спробувала якось довести існування свого дару, реагували по-різному.

До речі, був ще один варіант — мене вважали божевільною...

Для когось володіти даром передбачення - це щось неймовірне, для мене ж це схоже на прокляття.

Варто було тільки комусь зізнатися, на що я здатна, то одразу починалося: «Ой, а яке в мене майбутнє? А я вийду заміж? А з ким я зустрічатися буду?». Тому друзів в мене майже не було. Завдяки гіркому досвіду я зрозуміла, що краще ні з ким не ділитися цією таємницею.

До того ж, чим старше я ставала, тим більше змінювався мій дар. В дитинстві я бачила сни, а потім малювала те, що бачила. Потім я стала отримувати видіння, коли доторкалася до когось. Тому тактильний контакт довелося звести до мінімуму. Чому? Все просто – зовсім не класно бачити чиєсь майбутнє, бо ніколи не знаєш, що саме можеш побачити.

Одного разу я побачила, як мати моєї однокласниці, Карен Міллер, била дівчинку та її молодшого братика, коли напивалася. Коли я спитала про це Карен, дівчина почала кричати і називати мене божевільною. Чому, спитаєте ви? Ой, ну, певно, через те, що я сказала, що бачу майбутнє. Вона мені, звісно,  про це не розповідала, бо боялася, що мати дізнається про це і їх з братом заберуть до інтернату. Втім, так потім і сталося…Але не через мене, звісно ж. Після цього я намагалася уникати контакту з людьми.

Проте, мені не давало спокою думка про останнє видіння.

Чиє ж майбутнє я бачила?

***
Дорога додому зайняла кілька годин і я приїхала дуже пізно. Втім, може це й не так погано. Я тихенько зайшла всередину та зачинила за собою двері. Тепер залишилося лише дійти до своєї кімнати та, нарешті, опинитися в своєму ліжку після довгої дороги.