Читати книгу - "Пригоди на островi Клаварен, Роздобудько Ірен"

Похапавши пістолі, вони почали гатити з них в бік кущів. Дівчатам аж вуха позакладало!

Люди, котрі були прив'язані до дерева, навіжено закрутили головами, засмикались, намагаючись звільнитися. На березі здійнялася курява з диму і піску. Люди обшукували кущі. Один ледь не поліз на скелю, де сиділи дівчата.

— Тікаймо, — впевнено сказала Клава. — Нам треба знайти того хлопця! Гадаю, йому вдалося врятуватись.

— Так, — згодилась Рено. — І тоді ми його розпитаємо, хто вони і звідки.

— Але ж, якщо це справжні пірати, то вони можуть впіймати і нас... — з острахом промовила Клава.

Дівчата побачили, як люди на березі зібралися в коло, почали про щось радитись. Потім п'ятеро з них, похапавши шаблі та засунувши пістолі за широкі паски, попрямували в бік заростів.

— Ну от, — сказала Клава, — вони пішли за ним! Нам варто залишитись тут, на пагорбі, і зачекати. Якщо вони його знайдуть — приведуть на берег. Якщо ж ні — тоді на пошуки вирушимо ми.

Рено погодилась із таким рішенням. Але їй було незатишно.

— Може, нам варто піти за ними? І врятувати хлопця?

Клава прискіпливо зиркнула на подругу:

— А ти впевнена, що у них несправжні кулі? Ти знаєш, як з ними розмовляти? І взагалі — чия це історія?! Ні. Спочатку треба з усім цим розібратися. Подумати і поміркувати.

Рено насупилась, адже їй дуже кортіло піти услід за войовничими моряками.

— Гадаєш, я боягузка? — сказала Клава і заперечливо хитнула головою. — Мій дідусь завжди казав: спочатку — думай, а потім приймай рішення. Сила — в мізках.

Рено зітхнула.

— Добре, що ми хоч встигли поснідати, — сказала вона. — Чекати доведеться довго...

— Тоді не будемо гаяти часу! — кивнула Клава. — Треба подумати: що ми знаємо про тих піратів? як із ними поводитись? чи не загрожує нам справжня небезпека?!

Що ми знаємо про піратів?

— Ну, "пані Професорко", напружте, будь ласка, свою пам'ять! — благала Рено. — Ти ж — кругла відмінниця!

— Але ж у школі ми майже нічого не вчили про піратів! Хіба що читали в книжках чи дивились фільми. А в них, я тобі скажу, таке... що краще про це не думати!

— Доведеться думати, — зітхнула Рено. — Це не книжка і не фільм. Ось вони — там, внизу. Запросто можуть нас схопити і з'їсти!

— Ти все наплутала. Це дикуни їдять своїх ворогів! А пірати просто грабують човни та заривають на безлюдних островах скарби! А ще вони беруть полонених і вимагають за них викуп!

— Але якщо вони візьмуть в полон нас — хто заплатить той викуп, якщо ми — в іншому часі? Наших батьків ще й на світі немає.

— Звісно. Тому треба зробити так, щоб вони нас не впіймали! — впевнено сказала Клава.

Вона почала згадувати, що колись читала про морських розбійників.

— Отже, — сказала Клава за кілька довгих хвилин, — пірати бувають різні: флібустьєри, корсари, буканьєри та "берегові браття". І не обов'язково, що всі вони — розбійники і злочинці. Часом звичайні моряки ставали "грабіжниками човнів" лише задля того, щоб не померти з голоду саме на морській службі, де їм місяцями не видавали платню за роботу! Тоді вони брали на абордаж якесь судно, відбирали харчі й відпускали команду з миром. А подекуди пірати навіть вважалися благородними героями, адже боронили морські кордони своїх держав від ворогів і віддавали все награбоване у чужинців до скарбниці свого короля чи імператора!

— Ти хочеш сказати, що ось ці люди — благородні? А як же з тими трьома, яких вони привезли сюди як полонених?! — обурилась Рено.

— Можливо, вони їх привезли, аби переконати приєднатися до них? Таке теж часто траплялося. От, наприклад, один французький морський офіцер на ім'я Сьєр де Граммон з Парижа, котрий в 1678 році перебував на службі у короля, приєднався до піратів добровільно. І захопив величезну кількість іспанських човнів! А такий собі Безіл Рінгроуз взагалі був письменником! І це не завадило йому борознити моря разом із відомим розбійником Бартолом'ю Шарпом. Навіть згодом написав книжку про ці пригоди. А ще про життя-буття піратів писав Сервантес. Той теж колись потрапив до них у полон.

— Чудово! — іронічно вигукнула Рено. — Які неперевершені герої! Чому ж тоді вони стріляли в малого?

— Ну... Я не знаю... — сказала Клава. — Може, він щось накоїв...

— Ага, — підтримала Рено. — Вкрав сливи з їхнього саду!

— Добре. Я згодна. Вони виглядають дуже небезпечно.

Саме в цю мить пірати, що кинулися на пошуки, повернулися на берег. Хлопця серед них не було.

— Отже, він врятувався, — зробила висновок Клава.

— Спробуймо тихенько відповзати, — запропонувала Рено. — Підемо на пошуки самі. Скоро все з'ясуємо — хто вони, звідки і взагалі, що тут відбувається.

Дівчата повільно позадкували на протилежний бік пагорба.

Пірати на березі знову посідали колом і загомоніли.

Урок фехтування

Призахідне сонце накрило острів пурпуровим покривалом.

У вечірньому серпанку дерева і зарості бамбуку здавалися зловісними.

Ліани, що рясно звисали з кокосових пальм, скидалися на зашморги, а крики екзотичних птахів змушували дівчат здригатися.

Вони продиралися крізь хащі й пильно роздивлялися довкола себе: чи не зім'ята десь трава, чи не зламана гілка. Але хащі були занадто густими, непролазними.

— Якщо міркувати логічно, — сказала Клава, — йому більше нема куди йти, як тільки до того водоспаду. Власне, ми ж вчинили так само. Тут найпросторіша стежка. А сховатися він міг в тій печерці, де ми знайшли скриньку.

Рено погодилася з таким висновком "пані Професорки", і за кілька хвилин дівчата вже вийшли до потоку, на протилежному боці якого в пурпуровому світлі останніх променів гудів водограй.

Ось і печерка!

Дівчата боязко зупинилися, вдивляючись у темряву.

— Може, погукати? — спитала Рено.

— А раптом він нас злякається і... щось утне? — сказала Клава.

— Наприклад?

— Ну, щось таке, хлопчаче, — пояснила Клава. — От як жбурне каменем...

Рено зневажливо знизала плечима:

— Нехай тільки спробує! Ти ж знаєш — я ходжу на секцію фех-

тування!

І вона сміливо гукнула в отвір печерки:

— Агов! Є там хто-небудь? Виходь! Ми не вороги, ми — друзі.

Тиша. Крики переляканих пташок.

— Е-ге-гей! — підхопила Клава. — Ми не зашкодимо! Ми прийшли на допомогу.

Жодного руху.

— Мабуть, він нас не розуміє, — сказала Клава. — Ми ж не знаємо, якою мовою він говорить.

— А як по-французьки буде "хлопець"? — спитала Рено.

— Гм, здається — "гарсон", — сказала Клава.

— Тю, так це просто, — радісно кивнула Рено і заволала в чорну діру печери: — Агов, мсьє гарсон! Містер бой! Гер кнабе! Пане!!!

— Ві кен хелп ю! — підхопила клич подруги Клава.

Дівчата перезирнулися.

— А може, він говорить по-китайськи? — невпевнено промугикала Рено.

Китайської вони зовсім не знали. А тому ще кілька разів гукнули і "гарсон", і "бой", і "кнабе".

Але не почули жодного відгуку.

— Мабуть, він ховається в іншому місці, — сказала Рено. — Треба йти далі...

— Так, — погодилась Клава, поглянула в темряву печерки і раптом голосно промовила: — А якщо він просто — боягуз?

— Хто боягуз?!!

Дівчата аж здригнулись від несподіванки: вони побачили, як в отворі забіліла чиясь постать.

І вже за мить перед ними стояв той самий хлопець-утікач.

Рено та Клава змогли пильніше роздивитися його дивне вбрання: забруднені оксамитові панталони, смугасті довгі шкарпетки, шкіряні чоботи, коротка синя куртка з металевими застібками.

Хвилин зо п'ять вони розглядали одне одного.

Першим порушив мовчання незнайомець у дивному вбранні.

— Хто ви такі, мадемуазель? — звернувся він до Клави.

Дівчата навіть не здивувалися, що чудово зрозуміли його.

— А він досить симпатичний... Не схоже, що він збирається кидатися камінням... — прошепотіла Рено.

— Ми такі самі потерпілі, як і ви, — почала пояснювати Клава. — Ми бачили вашу втечу і вирішили розшукати вас... месьє...

Рено з подивом поглянула на подругу.

Вона уявила, як Клава так само чемно звертається до якого-не-будь однокласника, і її розібрав сміх.

Рено голосно розреготалася.

— Дозвольте дізнатись, що вас так розвеселило, месьє? — звернувся до неї хлопець.

У Рено від обурення навіть подих перехопило.

— Який я тобі "месьє"? — вигукнула вона, забувши про всяку чемність. — Ти що, з глузду з'їхав, малий?

— Ви не надто ввічливі, — суворо промовив хлопець. — Якби я не забув свою шпагу на човні, я б вам дав урок чемності, месьє!

— Якби у мене була моя рапіра... — почала було Рено.

Але Клава смикнула її за руку:

— Рено, облиш. Поглянь на себе: ти ж справді схожа на хлопця! Тобі і бабуся про це неодноразово говорила. І мама просила, аби ти відпускала коси... Краще не сперечайся з ним.

— Про що ви там шепочетесь, панове? — знову гукнув хлопець. — Чи не хочете ви сказати, що я — не гідний вашого поважного товариства?!

— Слухай, — прошепотіла Клава. — Він дійсно якийсь дивакуватий. Я ніколи не чула, щоб хлопці так розмовляли.

Дівчата раптом одночасно уявили, як у школі хлопці чемно розкланюються і виголошують щось на кшталт: "Шановні панни та панове, у кого можна списати математику?!"

І вони голосно розреготалися.

Хлопець зовсім знітився, насупив брови і... відламав від найближчого куща досить довгу гілку, обірвав з неї листя і погрозливо махнув нею у повітрі.

— Я бачу, що вас, месьє, треба як слід провчити! — сказав він і почав переходити струмок.

Клава штовхнула Рено в бік:

— Дивись, а він не жартує...

Клава зовсім не чекала такої колізії. Проте Рено не розгубилася. Вона так само швидко відламала від дерева довгу гілку.

— Я не знаю, хто тут з нас "месьє", — промовила вона, — але залюбки дам вам урок із фехтування!

— Чудово! — вигукнув хлопець. — Захищайтесь!

Він швидко перескочив джерело, вклонився, притискаючи гілку до чола і миттєво спрямував її на Рено. Клава з жахом заховалася за спиною подруги.

— Рено, Рено! Мені це зовсім не подобається! — вигукнула вона.

— Отже, вас, месьє, звуть Рено? Дуже приємно! Знатиму, кого пошлю в кращий світ! — вигукнув хлопець і зробив стрімкий випад.

Рено майстерно відбила удар.

— Так! Проте не знатиму я! А отже, чи можна дізнатися і ваше ім'я, перед тим як продірявити ці чудові панталони?! — навзаєм вимовила Рено і пішла у наступ.

— Дозвольте відрекомендуватися — Альберт! — відповів хлопець, майстерно тримаючи оборону.

— Дякую! — вигукнула Рено, відбиваючи черговий випад противника.